МУРЧАННЯ ФІОЛЕТОВОЇ КІШКИ

(Передмова до першої збірки поезій Ольги Вох «Дієзи перетнулись»)

Дивовижна річ: мабуть, не раз і не двічі помічали ви, любий читачу, як кожна жінка в дуже ніжному віці старанно намагається видаватися трішечки старшою, ніж вона є; натомість у віці просто ніжному (який у жінок, як відомо, безконечний) навпаки – молодшою? Оскільки поезія так само жінка, причому жінка люблена і улюблена, то з нею закономірно відбуваються такі ж милі дивовижі й метаморфози. І книжка, яку ви тримаєте в руках, лише незайвий і чудовий раз підтверджує це правило, із винятками якого, якщо вони взагалі можливі,  я наразі в житті не стикався.

Отож, поезія Ольги Вох почувається наразі ще в дуже ніжному віці, але її дієзи вже перетнулись. Себто, в той час, коли її (не Ольги, а поезії) ровесниці-колєжанки ще бавляться ляльками наслідувань і шаблонів, вона вже намагається не просто говорити, а мислити про серйозні й важливі речі. Мабуть, тому, що голос у неї виявився поставленим від природи, а проти природи не попреш – навіть якби й дуже хотілося. Втім, яка жінка йтиме проти природи там, де йдеться про красу? Ото ж бо й воно...

Зрештою, в контексті краси постають речі ще дивовижніші. Адже Ольга Вох, як і переважна більшість нормальних поетів, мала щастя народитися в селі, одначе поезія її безсумнівно народжена містом – ці тексти пориваються літати найперше “серед безіменних вулиць”, де “темних бетонів чутливі пальці”, а “вибір повинен робитися в межах вільних симетрій тролейбусних станцій”. Хоча насправді простір вибору вона встановлює собі сама, не надто зважаючи на якісь межі, котрих у поезії, зрештою, не існує в принципі (крім, ясна річ, моральних, але до текстів Ольги Вох подібне жодного стосунку, звісно, не має). Як виявляється, вона обирає красу дещо печальну, злегка ностальгійну, ніжно мінорну, де перетинаються не лише дієзи, а й бемолі. Одначе стихією цих текстів є парк не осінній, як могло би видатися на перший погляд, а таки ранньовесняний, у якому, попри всі намагання видаватися старшою, на кожному кроці трапляються чудеса, навіть якщо в якийсь момент і здається, що

Чудес не буває, але є ще єдине чудо,

Хоч я не збираюся сонце ним затемнити.

Але, через все, я ще буду. Направду, буду.

У мене є Київ.

І він контролює мої біоритми.

Цікаво також, що цей парк, де перетинаються дієзи Ольги Вох, чомусь обов’язково нічний чи принаймні вечірній, і її поезію завше старанно супроводжує дощ. Отака от юна урбаністична романтика, покликана конче підкреслювати таємничість краси... Отака от фіолетова кішечка (напрочуд тонке й точне уособлення цієї поезії), яка

м’якими лапками

залишає чорнильні сліди.

Хмари підступно ховаються,

сни підставляють погладити спинку…

А я пливу над тролейбусами,

вгадуючи крізь дощ

Обриси знайомих будинків.

Мине дуже небагато часу, і мурчання цієї кішечки конче мусить – бодай у контексті згаданих наприпочатку психологічних нюансів – трішечки змінити тональність. Це нормальний творчий процес – не більше, ніж перейти, скажімо, з Голосіївського лісу в Булонський. Але в чому я певен уже нині – так це в тому, що радикальніших змін не буде. Бо вже нині Ольга Вох – поетка цілком самостійна й самодостатня, а якими лісопарками надалі блукатиме її муза, траплятиметься це вдень чи вночі, під дощем чи під сонцем, а відтак і в яких реґістрах мурчатиме фіолетова кішка – за цим просто цікаво буде стежити читачам. Однак лише тим, хто для початку прочитає цю, першу збірочку...

Іван Андрусяк