Володимир БЕЛІНСЬКИЙ

Володимир БЕЛІНСЬКИЙ

КРАЇНА МОКСЕЛЬ,

або ВІДКРИТТЯ ВЕЛИКОРОСІЇ

Роман-дослідження

Книга друга

Переклав із російської Іван Андрусяк

Моїй коханій дружині

Любові Сергіївні присвячую.

Автор

ПЕРЕДМОВА

Після виходу першого тому книги до автора роману-дослідження почали звертатися читачі з проханням прояснити окремі моменти стосовно понять народу й країни Моксель. Відтак авторові довелося другий том книги повністю присвятити цьому винятково важливому питанню.

Продовжуючи розпочату тему про народ і країну Моксель, ми часто повертатимемося до первинних часів появи цього народу і його історичних коренів. Постараємося бодай почасти заповнити пробіл, який свідомо залишила, покривши його вимислами й брехнею, російська історична наука. Завважте, який величезний парадокс підкинула нам державна шовіністична думка Російської імперії: мовляв, московіти, яких пізніше возвеличили у великоросів, – питомо слов'янський етнос. І не просто слов'янський, а найповажніий за інтелектом та старожитністю історичних коренів. Брехня найвищої проби! Усе виконане в істинно романовському (єкатєрінинському) дусі й «доведене» найбільшими російськими дореволюційними істориками. Ось чим їхня концепція є насправді, якщо висловити її коротко: «Великій державі – велике минуле; великим правителям – великих попередників». І коли великий слов'янський етнос наприкінці ХVIII століття виявився без «великих державних продовжувачів», то й був, ясна річ, «остаточно підібраний» правителями «змужнілої» країни Моксель, як «те, що лежало без нагляду», «не мало хазяїна». Романовській династії, що почалася від служивого мєрянина Кобили, знадобилося велике слов'янське минуле Київської держави. І теорія про слов'янське минуле Московії «була історично обґрунтована».

Але весь парадокс полягає в тому, що на території головного ядра «споконвічної російської землі» – сучасних Московської, Владимирської, Ярославської, Івановської, Костромської, Тверської, Рязанської областей – здавна проживали фінські племена: мєря, мурома, мєщера, вєсь і т.д. Тобто, Московське князівство виникло й розвинулося на базі фінського етносу.

Ще в VI столітті цю істину засвідчив ґотський історик Йордан, про що нагадує навіть Велика Радянська Енциклопедія (третє видання). Я не подаватиму тут підтверджень цього, бо вже подавав їх у першому томі книги. Найдавніші київські літописи нагадують, що саме ці племена проживали на землі майбутньої Московії також у IX-XII століттях. Великий мандрівник Вільгельм де Рубрук, побувавши в ставці Хана Сартака в 1253 році, підтвердив цю думку, вказавши, що на північ від сучасного міста Ліпецька, між Доном і Волгою, проживали тільки «два роди людей, а саме: Моксель... і Мердиніс». Сучасник Єкатєріни II історик Іван Болтін, який несамовито сприймав будь-який замах на «велич російської історії», необережно бовкнув, що мєряни проживали на своїй історичній батьківщині аж до навали татар хана Батия на країну Моксель, або так звану Ростово-Суздальську землю, а мурома «вся перетворилася на росіян». Мовляв, ось так запросто взяла – й «уся перетворилася». Геть уся!

Але що цікаво: навіть у часи, коли «підводилася основна історична база» під слов'янське походження Московії, археолог граф Алєксєй Сєрґєєвич Уваров, провівши розкопки 7729 курганів у колишніх Московській, Владімірській, Ярославській, Костромській, Рязанській ґуберніях, установив, що ті кургани належали винятково мєрянському (фінському) етносу VIII-XII століть. Були розриті кургани цього ж етносу наступних століть, аж до ХVI століття. Граф А.С. Уваров у 1872 році видав книгу енциклопедичного характеру під назвою «Мєряни і їхній побут за курганними розкопками». Широкоформатна книга має 215 сторінок, на 82 із яких містяться таблиці археологічних знахідок курганів. Я не буду вкотре розказувати про тисячі знайдених кістяків мєрян.

Слов'янським духом на землі Московії ніколи «й не пахло». Але про це поговоримо пізніше.

Вище ми згадували про романовську концепцію російської історії. Паралельно з головними постулатами тієї концепції, існувала маса допоміжних: про «богообраний російський народ», «про істинно російський патріотизм», «про російський національний характер (особливий)», про «широку російську душу», і ще, іще… Читачі мусять збагнути: всі вищезгадані постулати необхідно було не лише винайти, але й дуже довго, завзято й примусово насаджувати. І деспотична імперська влада не лише насаджувала подібні «сказання», алей заохочувала до плагіату й вимислів національну еліту й власне науку та літературу. Адже недарма Андрєй Тімофєєвич Болотов у своїй книзі «Життя й пригоди Андрєя Болотова, описані ним самим для своїх нащадків», завважував: «Імовірно про Єкатєріну (імператрицю. – В.Б.) можна сказати, що саме вона поклала початок жанру псевдомемуарів». Ці слова були мовлені 200 років тому. І вони є вагомим спричинком до розмислів.

Не будемо наново пояснювати, навіщо пророблялися такі маніпуляції, навіщо запускалися брехні й вимисли в російську історичну науку, в російську літературу, нарешті, в уми московітів. Створювалася жорстока імперія, створювалася нова династія Романових–Кобиліних на базі звичайних простолюдинів, і необхідно було її підвести під статус «богообраної» й «величної». А в тоталітарній державі, якою завжди була Російська імперія, проробляти таке було зовсім нескладно. Тим паче, що до цього діяння була залучена Російська православна церква. Її навіть настановили на чолі процесу фальсифікації. А за всіма цими діяннями врочисто спостерігала, впиваючись маразмом уседозволеності, державна й церковна потрійна цензура.

Всі визначні російські історики минулого: Лізлов, Татіщев, Болтін, Карамзін, Соловйов, Ключевський тощо – були істориками російської династії Романових. Вони служили єдиній меті – возвеличити імперію й династію Романових. І з цим непогано впоралися. Я кажу «непогано», бо все ж вони допустилися істотних грубих «ляпсусів», що цілком зрозуміло. Адже процес «творення» російської історії, «впровадження» вимислів, «зачищення» старого матеріалу, «поліпшення» викладеного, «заперечення» сумнівного і непотрібного відбувався одночасно. Через це в матеріал волею-неволею привносили масу протиріч, казусів, а нерідко й елементарної дурості. Нове покоління істориків, бачачи подібне, хапалося за голови й або обережно, або ж відкрито, з прокльонами, намагалося «пояснювати, зачищати, уточнювати, спростовувати, поліпшувати» попередній матеріал. Дуже багато подібних діянь зустрінеться нам на наступних сторінках книги. Дивуватися не варто.

Може виникнути дуже доречне питання: як же викладали історичне минуле Російської імперії за радянської влади? Адже сама радянська влада спростовувала масу царських постулатів. Здавалося б, більшовицька ідеологія, згідно з якою «кожна куховарка може управляти державою», повністю суперечить ідеї: «великим правителям – великих попередників».

Але весь парадокс, а можливо, великий секрет російської історії й полягає в тому, що в ній усе вживається. Більшовики нічого змінювати не стали. Всі романовські вимисли залишилися. Десь поруч із ними прилаштувалася й ленінська куховарка. Романовська концепція російської історії збереглася й за більшовиків. Саме її ми вивчали свого часу, а Росія вивчає й проповідує донині.

Більшовики лише злегка підправили романовську концепцію: подекуди підмазали, подекуди підфарбували, в інших місцях підсилили або послабили акценти, ще в інших – додали шматок червоної ганчірки, але саму ідеологію викладу залишили такою, якою вона й була. Адже саме в основі тієї романовської концепції закладені такі поняття, як «російський патріотизм», «споконвічна російська земля», «звідки взялася й походить Москва й Московія», «російська доблесть» тощо. Без цих понять Російська імперія існувати просто не зможе.

За царату в імперії вивчалися «велике ХVIII століття», «твори Єкатєріни II». Це були обов'язкові дисципліни. Більшовики лише «пропустили» твори Єкатєріни II, але виключно за тією ж методою, з усе тим же проімперським духом узялися вивчати патріотичні твори Пушкіна. Сучасна, так звана демократична, Росія з'єднала одне з іншим.

Ми повинні розуміти: Росія завжди була тоталітарною державою. І навіть сучасна Росія – така ж тоталітарна держава. Згадайте, як жорстоко був розстріляний тамтешній парламент, як цинічно були закриті й розігнані телеканали НТВ і ТВ-6. Я вже не кажу про геноцид чеченського народу. Романовський дух і сьогодні панує в Російській державі.

Ми не будемо в другому томі нашої книги вивчати сучасну Росію. Повернемося до коренів становлення російського народу, його первісних джерел; звернемо увагу на літописи, поглянемо, які в них вносилися зміни; доторкнемося до археології; нарешті, спробуемо розкрити великі таємниці імперії, так ретельно заховані по архівах. Можливо, не зуміємо все розшифрувати, але дещо таки витягнемо на світло й спровокуємо подальші пошуки.

Настав час зруйнувати брехливу романовську концепцію російської історичної науки.

Частина перша

Моксель:

Мєря – мордва – московіти

Як багато відкупного дала б російська історія і як вільно почувалася б вона нині, якби не існувало робіт воістину великого археолога ХIХ століття графа Алєксєя Сергійовича Уварова. Видатний археолог А.С. Уваров своїми роботами підірвав зсередини міфи й вимисли про слов'янське походження Ростово-Суздальської землі й Московського князівства. Його дослідження поховали шовіністичну неправду про слов'янське походження московітів, загнали в цей міф смертельний осиковий кілок. Хоча слід розуміти, що ні сам А.С. Уваров, ні його соратники ніколи відкрито нічого подібного не говорили. Та й не могли говорити. Про це повідали їхні праці.

Я часто замислювався: чому граф написав цю видатну роботу – «Мєряни і їхній побут за курганними розкопками»? Чому А.С. Уваров не спотворив, не привніс у дослідження «доважку брехні», просто – не набрехав, не пододавав чого-небудь свого до ідеї про слов'янське минуле московітів, а послуговувався лише тим, що вже було запущене до нього? І дійшов висновку, що на те було дві головні причини.

Перша: на початку й у середині ХIХ століття не були потрібні серйозні докази слов'янського походження Московії. Ще не існувало нікого, хто б опонував брехливій ідеї. А з огляду на жорстокий деспотичний режим так всевидючу цензуру, суперечні цій неправді думки просто не могли побачити світу. Притім думки істориків європейських країн іґнорувалися й не доводилися до вченої спільноти імперії. Та російська громадськість подібного й не сприймала, зачарована російською шовіністичною ідеєю «про богообраний народ». А простий люд у середині ХIХ століття був поголовно неписьменний і запроторений у звичайне рабство – кріпосництво.

А друга причина – походження, тобто родовід графів Уварових. Зверніть увагу: він був не звичайний аматор, що шукав пригод і вдарився в розкопки стародавніх курганів. Ні! Він був великий учений ХIХ століття, сам по собі видатна особистість свого часу. Коротенько простежимо, звідки з'явився рід Уварових у Московії і як служив він московської імперії. Читачі, очевидно, пам'ятають, як професор Л.Н. Ґумільов писав «про виходи в Московію» татарських мурз і звичайних аскерів із Золотої Орди, як їм присвоювали князівські й боярські звання. Саме в такий спосіб у ХIV столітті в Московії з'явився мурза Мінчак Касаєв. Звернемося до російського історичного джерела: «Уварови, російські дворяни, походять від мурзи Мінчака Касаєва, по хрещенні названого Симеоном, що приїхав із Золотої Орди до великого князя Васілія Димитрієвича (1389-1402 р.)... Мав дітей: Давида, Злобу, Оркана (Оринку), Увара... Від них пішли: Давидови, Мінчакови, Злобіни, Орєшкіни, а від Увара – Уварови» [1].

Один лише виходець із Золотої Орди – мурза Мінчак Касаєв дав московітам п'ять титульних дворянських родів. Але ж таких за сотні років були десятки тисяч. І женилися мурзи й аскери не з вигаданими слов'янками, а зі звичайними мєрянками. Це до слова.

Золотоординський рід Уварових чесно й віддано служив Московії багато сотень років. Для прикладу згадаю лише про батька нашого археолога. Граф Уваров Сергій Семенович, був з 1818 по 1855 рік президентом Російської Академії Наук, опублікував низку наукових праць із давньогрецької літератури й археології; з 1833 по 1849 рік працював у кабінеті міністрів імперії – міністром народної освіти. Саме міністр Уваров Сергій Семенович висунув знамениту проімперську формулу: «православ'я, самодержавство, народність». Тільки, будь ласка, не подумайте, що граф С.С. Уваров під «народністю» розумів звичайних рабів-кріпаків. Аж ніяк! Народом в імперії був сам граф і подібні до нього.

Син міністра й президента Академії Наук імперії – Алєксєй Сергійович Уваров виріс у високоосвіченій родині, одержав вищу, навіть за сучасними нормами, освіту – закінчив Петербурзький університет, після чого продовжив навчання в університетах Берліна й Гейдельберґа; кілька років вивчав в Італії візантійське мистецтво. А пізніше: «цілком присвячує себе дослідженню російських... старожитностей, причому незабаром займає одне з перших місць серед російських археологів: робить численні розкопки на власні чималі кошти.., видає низку коштовних і першокласних творів і монографій... У 1864 р. переселяється в Москву, де засновує московське археологічне товариство, у якому обіймає аж до смерті посаду голови, організує археологічні з'їзди, дослідження старожитностей при російських монастирях... Є одним із засновників Московського Історичного Музею» [2, с. 711].

Алєксєй Сергійович Уварів піклувався про якість археологічної науки: «З його ініціативи призначалося керівництво для розкопок у курганах і для наукового пошуку. За його пропозицією були досліджені кургани кривичів, городища жителів півночі й старожитності тверської Карелії...» [3, с. 418-419].

Тобто в особі А.С. Уварова ми маємо справу практично з родоначальником російської наукової археології.

Сподіваюся, ми не забули, що другою причиною, яка дозволила графові А.С. Уварову написати видатну працю «Мєряни і їхній побут за курганними розкопками», став його родовід. Саме тюркське (золотоординське) коріння династії Уварових заклало в їхню свідомість байдужність до вигаданого російського слов'янства. Династія Уварових пишалася своїм тюркським походженням. А висока європейська освіта, що спиралося на тюркську самосвідомість, вважала обов’язковим питанням історичної правди ставити вище за слов'янську міфологію й неправду. Ось чому побачило світ відносно чесне дослідження. При цьому необхідно враховувати, що граф А.С. Уваров, навіть за свого незалежного становища й волелюбності, не міг виходити за визначені Єкатєріною II рамки так званого «слов'янського походження Московії й московітів». Як побачимо надалі, він і не виходив за зазначені рамки. Однак у цьому розділі не станемо вказувати на недогляди, а можливо, і свідоме умовчання А.С. Уваровим окремих брехливих вимислів. Він усе-таки багатьма брехливими міфами посилено користувався. Та й імперська цензура ніколи б не дозволила навіть графові А.С. Уварову відкрито спростовувати міфологічні «підвалини імперії».

Тому в цьому розділі ми не станемо акцентувати увагу на помилках, а детально вивчимо саму працю «Мєряни і їхній побут за курганними розкопками», а вже в другому розділі подивимося, як азартно кинулися деякі російські історики й археологи (через півсотні років) чи підправляти, чи просто замовчувати й спотворювати великого археолога і його наукові дослідження. Вони, укотре вже, стали сильні «заднім розумом».

Отже, простежимо, як з'явилися ці чудові дослідження графа А.С. Уварова. Ось що він пише у своїй праці «Мєряни і їхній побут за курганними розкопками»:

«У 1850 році колишній міністр внутрішніх справ граф Л. А. Перовський... запропонував мені дослідити ґрунт Новгорода і його околиць. Але знаючи, що в Новгороді й у Новгородській ґубернії досить часто й раніше проводилися розкопки, не завжди вдалі, я подав графу Перовському думку почати дослідження в Суздалі й біля Суздаля, на місцевості, ніколи ще не торкнутій... Граф Перовський прийняв цю пропозицію, і навесні 1851 року відправив мене в Суздаль для початку робіт. Відтоді до 1854 року, упродовж чотирьох років, були виконані археологічні пошуки в повітах: Суздальському, Владимирському, Юрьєвському, Переславському і Ростовському. Кількість розритих тут місцевостей і курганів була настільки велика, що загальний висновок із цих студій подав нам напрочуд цікаві й доволі точні матеріали як про первісне місце перебування народу Мєрі, так і про звичаї, домашній побут і торговельні зносини цього народу...

Усього досліджено протягом чотирьох років 163 місцевості й розрито всього 7729 курганів» [4, с. 1].

Зверніть увагу на деякі факти, на яких наголошує археологом. По-перше, на місцевостях, де працював А.С. Уваров, ніхто до нього розкопок не робив, тобто досліджувані першоджерела були ним першим виявлені. По-друге, А.С. Уваров провів розкопки найперших, найголовніших політичних центрів так званої Ростово-Суздальської землі, як ось: Ростова, Суздаля, Владимира, Юр'єва, Переславля, а його колеги – Мурома, Коломни, Москви, Рязані, Можайска, Твері, Костроми, Ярославля, Галича-Мєрського тощо. Там, де не робив розкопок він особисто або його помічник археолог Павєл Степанович Савєльєв, А.С. Уварів для видання книги використав археологічний матеріал своїх сучасників. Що дуже цінно – вони ще не тасували матеріал заради так званого «московського слов'янства». То були археологи 30-50-х років ХIХ століття. Надалі ми вкажемо цих археологів і їхньої роботи.

І нарешті, по-третє: досліджуючи величезний археологічний матеріал, як свій, так і запозичений, граф А.С. Уваров установив, що всі ці поселення й землі були питомими й виключними «місцями проживання й перебування народу Мєрі». Археолог чітко зафіксував проживання мєрі на тій землі, починаючи з VI-VII і аж до ХVI століття. Про подальший період проживання він просто промовчав, хоча й підтвердив багатьма фактами.

На початку книги, між сторінками 8 і 9, прикладена «Карта Мєрянської землі за Археологічними і Філологічними дослідженнями. Складена гр. Уваровим».

Карта також є унікальним матеріалом, як і сама книга, тому що включає в «Мєрянську землю», котра простирається від Галича-Мєрського, Костроми і Ярославля до Калуги, Кашири й Рязані, всі найдавніші центри країни Моксель, такі як Торжок, Твер, Клин, Москва, Переславль, Ростов, Юр'єв, Суздаль, Владимир, Коломна тощо.

На тій карті граф допустився лише єдиного недогляду: він указав лише міста Галич-Мєрський, Ростов, Суздаль і Муром. Забувши вказати всі інші. Але «Мєрянська земля» дуже чітко окреслена жирними лініями, на неї нанесені ріки й озера, так що відновити недогляд графа зовсім нескладно.

«Проведені розвідки цілком підтвердили вірогідність показання літописця: «а на Ростовському озері Мєря, а на Клещині озері Мєря ж»... Цими короткими словами позначені ті дві головні місцевості (Клєщино або Переяславське озеро й Ростовське озеро), навколо яких переважно зосереджувалися першопочаткові житла мєрян і звідки згодом мєряни вийшли, поширюючи свої території. Для зростаючої чисельності народу простір, зайнятий навколо озер, не був достатнім, а до того ж, інші причини, як, наприклад, торгівля, могли вплинути на заснування нових поселень уздовж плину великих рік» [4, с. 2].

Пов'язавши свої дослідження зі стародавнім літописом, археолог показав древній мєрянський народ не у звичайній російській консервації, як завжди це намагалися подати московські «казкарі від історії», а саме в життєвій динаміці. Тобто мєря, за багато сотень років розвитку, не сиділа на одному вузькому місці, а, у зв'язку з великим приростом народу, постійно розширювала межі свого проживання. Вона розширювала свої володіння не лише на північ і схід, але частіше на захід і на південь, у місця, більш сприятливі для життя. Не варто забувати, що сусідами мєрі були родинні племена фінського етносу, що розмовляли близькими мовами.

Якщо подивитися на розташування Ростовського й Переяславського озер, то побачимо, що сама їхня географія сприяла розширенню володінь мєрі. Бо ж без жодних труднощів мєря могла рухатися великими ріками – Волгою, Окою, Клязьмою, Москвою, Мологою та їхніми притоками в усі сторони світу. Що й засвідчив археолог А.С. Уваров. Як побачимо надалі, цьому є й багато інших підтверджень.

Праці археолога А.С. Уварова мали у свій час чималу вагу й авторитет. Усі енциклопедичні словники царської Росії мовлять про археолога А.С. Уварова як про видатного вченого і незаперечний авторитет. Здається, археолог навіть передбачав, що надалі комусь можуть не сподобатися його праці, що згодом на них накладуть «табу» і почнуть замовчувати, через що й написав у книзі:

«При написанні нашого дослідження ми мали на меті дати кожному вченому, що бажає перевірити наші висновки, можливість виконати це напрочуд виразно, і для того помістили наприкінці виписки із щоденників, що велися під час під час розкопок. Ми виписали звіти про найголовніші й найцікавіші кургани й помістили всі без винятку кургани, у яких знайдені були монети, тому що ці кургани стають хронологічними даними для порівняльного вивчення інших, і за ними можна довідатися – до якого саме часу належать предмети, подібні до тих, які були вийняті з цих курганів» [4, с. 2].

Археолог достовірно пов’язав хронологічні події з фактологічним матеріалом розкопок, через що й стала його праця непідвладною подальшим творцям «доважків брехні» про слов'янське походження московітів. Звичайно, головними ознаками приналежності величезної території до землі мєрі були знайдені в розкопаних курганах тотожні, притаманні лише мєрі і їх фінським родинним племенам речові докази. І не лише вони. Були на це й інші докази. Однак усі вони мали споконвічне мєрянське коріння. Послухаємо графа А.С. Уварова:

«Таким чином, розкопані кургани на берегах обох озер отримують значення точного мірила для порівняння могил між собою, причому значна їхня кількість свідчить про густоту народонаселення на цих місцевостях... Завважимо при цьому, що різноманітність і численність предметів, вийнятих із курганів, дає нам можливість достовірно визначити характер мєрянських могил, відновлюючи наочно все вбрання з усіма його своєрідними особливостями, що відрізняли оздоблення Мєрі від одягу всіх майже інших мешканців древньої Русі» [4, с. 3]. А.С. Уваров, як розуміють читачі, відносив Мєрю й Мєрянську землю до Русі. Але це – велика неправда!

Достеменно знаючи з древніх літописів, що по периметрах озер Неро й Клєщино (Ростовське й Переяславське) жили древні мєряни, археолог спочатку провів розкопки багатьох сотень древніх могил на берегах цих озер, установивши їхні базисні дані. І лише опісля, за очевидними ознаками, установив тисячі інших курганів, що належать мєрі. Притому А.С. Уваров усі могильні розкопки, як свої, так і чужі, міг вільно порівнювати за часом їхнього закладення, тому що наявність монет як у базисних, так і в периферійних курганах, як і самі об'єднавчі мєрянські ознаки, чітко вказували на їхнє походження й час поховання.

Археолог А.С. Уваров на багатьох сторінках подає базисні ознаки мєрян: житла, місця їхнього розташування; предмети побуту; види одягу, прикрас; види зброї, ножів; місця й способи поховань тощо.

Книга А.С. Уварова «Мєряни і їхній побут за курганними розкопками», 1872 року видання, є в Національній бібліотеці України й перебуває в чудовому стані, хоча в час моєї роботи з книгою їй виповнилося більше 130 років. Це свідчить про те, що багато десятиліть вона просто була захована від читачів і не видавалася на руки простим смертним. Можна лише подивуватися, чому книга не була знищена більшовиками.

Отже, звернемося до свідчень великого вченого і, природно, почнемо із самих курганів і поховань. Ось як про це сказав археолог:

«...іноді вони спалювали тіло, а іншим разом ховали його, але в обох випадках завжди насипали курган. Від того кургани мєрянських цвинтарів містять поруч могили з паленими кістьми і могили з похованими тілами... Таке одночасне існування двох способів поховання доведене, крім того, тими курганами, у яких обидва способи поховання зустрічаються разом під одним і тим же насипом» [4, с. 6].

Граф на тій же сторінці підтверджує свої висновки розкопками біля села Вєськово й розкопками біля села Велика Брембола. В одній із могил: «палені кістки; між ними знайдені: срібна монета короля Оттона Х століття, що слугувала підвіскою, серга мідна з трьома дутими срібними кульками, намиста.., залізний молоток і уламки глиняного зображення руки й кола... На глибині двох аршинів знайдені три черепи... поруч із одним черепом були намиста... і бронзова підвіска у формі невеликого чотириногого звіра; біля другого черепа – бронзове плоске кільце й одинадцять позолочених намистин».

А.С. Уваров на багатьох сторінках книги описує одяг і особливо прикраси, які використали мєряни. Послухаємо: «...чоловіки й жінки носили одяг з товстої вовняної матерії... Мєряни мали звичай прикрашати цей одяг пришивкою із металевих підвіско з найрізноманітнішими малюнками, що надавало всьому вбранню того своєрідного характеру, що вирізняв усі племена фінського походження від інших народів. До обох плечей, наприклад, мєряни пришивали бронзові трикутні прорізні бляхи з підвішеними до них маленькими трикутниками або бубонцями...

Шкіряний пояс складався з доволі широкого ременя... чоловіки й жінки підвішували до пояса найбільш необхідні для них предмети, як-то: ключ, ножик, кресало, голка, шило, брусок або точильний камінь, кістяні гребені» [4, с. 5].

«Починаючи опис із головних уборів, ми бачимо, що чоловіки й жінки однаково прикрашали себе на скронях металевими кільцями... зі срібного або мідного дроту... Разом зі скроневими кільцями збереглися також і шкіряні ремені (на голові. – В. Б.), на які просмикувалися ці кільця, і разом зі скроневими кільцями й з ременями знаходили ми іноді залишки темнорусого волосся...

На шиї мєряни носили прикраси двоякого роду: або металічні гриви, здебільшого срібні обручі, або намисто із різноманітних бус, підвісок і срібних монет» [4, с. 4].

«Браслети зі срібла та бронзи ій такі ж персні носили не лише всі мєряни без розмежування статі, але навіть і діти. Вони, за свідченням розкопок, мали таку пристрасть до прикрас цього роду, що надягали часто по два браслети на кожну руку й по персню на кожен палець...» [4, с. 6].

Я вже писав, що археолог у своїх дослідженнях рухався від центру мєрянській землі, від так званого «Мєрського стану», до окраїн ґуберній: Московської, Тверской, Ярославської, Костромської, Владимирської, Рязанської. На карті «Мєрянської землі», складеній графом і доданої до книги, крапками й номерами позначені місцевості, де провадилися розкопки або самим графом, або його помічником Савєльєвим Павлом Степановичем, але в більшій частині – їхніми сучасниками-археологами. Таких місцевостей на карті показано 26. Дуже важливо простежити географію зазначених місць розкопок, які А.С. Уваров використав для порівняння з курганними розкопками «Мєрського стану».

Отже, номерами 1 і 2 позначені окремо розташовані й розкопані масиви курганів біля (міста) Мурома; 3, 4 – біля (міста) Коломни, уздовж Москви-ріки; 5 – у Бронницькому повіті Московської ґубернії; 6 – у Богородському повіті тієї ж ґубернії; 7 – у Московському повіті біля села Сетуни; 8 – у Московському повіті біля сіл Черкизове Ростокине і біля села Успенського; 9 – у Подільському повіті біля с. Бабарикино Московської ґубернії; 10 – у Звенигородському повіті Московської ґубернії; 11 – у Можайському повіті; 12 – у Верейському повіті все тієї ж Московської ґубернії; 14 – у Вєсьегонському повіті на ріці Сорогожі Тверської ґубернії; 15 – у Вишневолоцькому повіті на лівому березі біля ріки Волчини Тверської ґубернії; 16 – в Устюжському повіті біля великої Боровицької дороги Новгородської ґубернії; 17, 18, 19 – біля озера Неро поруч із (містом) Ростовим Ярославської ґубернії; 20 – біля Галича-Мєрського Костромської ґубернії; 21 – біля ріки Волги вище міста Ярославля, після повороту ріки на південь; 22, 23 – уздовж ріки Клязьми біля (міста) Владимира Владимирської ґубернії; 24 – біля ріки Теза східніше (міста) Суздаля Владимирської ґубернії; 25 – на ріці Сить Ярославської ґубернії; 26 – на ріці Молозі, де в неї впадає ріка Сить (див. нижче карту Мєрянській землі).

Звернемо особливу увагу на західні кордони мєрянської землі – Калузьку, Московську, Тверську і Ярославську ґубернії, оскільки граф А.С. Уварів підтримував імперський шовіністичний вимисел про проживання, як мовиться, «впритул до мері» – «в’ятичів, кривичів і словенів новгородських». Ми ще побачимо, що ця так звана теорія була елементарним вимислом. Але, як розуміють читачі, граф не міг у ті часи повністю вийти за рамки існуючої проімперської «ідеї». Проте головне в іншому: всі проведені розкопки в Московській, Тверській і Ярославській ґуберніях були ідентичні розкопкам курганів «Мєрського стану»: ті ж предмети побуту, ті ж прикраси, ті ж методи поховання, той же час поховань – IX-XII століття. Ці свідчення стали незаперечними, і вони промовляють більше, ніж звичайні слова. Звертає на себе увагу той факт, що навіть розкопані кургани в Устюжському повіті Новгородської ґубернії засвідчили своє мєрянське походження. Тут не могло бути іншого. Якщо ми подивимося на географічну карту, то побачимо, що розкопки місцевостей 14, 15, 16 проведені у верхів'ях ріки Мологи. А зовсім поруч – Валдайська височина. І зрозуміло, що Валдайський вододіл став межею мєрянської землі. Точнісінько таку ж картину ми спостерігаємо в Московській ґубернії, де нам також пропонують повірити, що мєря ніяк не могла по своїх ріках – Москві, Волзі, Оці, Протві, Пахрі, Нарі й Рузі дістатися до східної й північно-східної частини Смоленської землі. Але ж кожен розуміє, що зупинитися на півдорозі (на половині ріки) мєряни не могли. Вони дійшли до верхів'їв цих рік. А ось перевалити через плоскогір'я й поплисти по зовсім інших ріках на захід вони не змогли, не мали можливості з багатьох причин. Але це тема іншої розмови. І, як побачимо надалі, найближчі розкопані могили кривичів були знайдені лише на заході Смоленської ґубернії.

Така правда про західну границю мєрянської землі. Саме Валдайська височина, що переходить на півдні в Бєльську, В'яземську й Смоленську височини, і стала західною границею мєрянської землі. Про що свідчать і нині назви рік: Угра, Воря, Вазуза й інші в Калузькій і Смоленській областях.

Древня земля мєрі містила не лише характерні, лише їй приналежні, поховання й могильники. Вона багато в чому характеризується й самим словом мєря. Адже саме це слово збереглося аж до ХIХ століття, часу проведення розкопок графом А.С. Уваровим, у сотнях назв: сіл, селищ, рік, озер і урочищ. Так, Ростовське озеро в давнину звалося Неро; з озера Клєщино випливає ріка Велика Нерль. Неподалік тече ріка Мала Нерль. Сподіваюся, зрозуміло, що Мерль і Нерль – слова тотожні. Одна з приток ріки Оки зветься – Нерська. У ріку Волгу біля селі Нікольє впадає ріка Мєря. На ріці Волхонці, в Московській ґубернії, лежить село Мєря. Можна подати багато інших подібних назв. Лише на карті «Мєрянської землі» археолог А.С. Уваров подає назви 37 населених пунктів, що містять у своєму корені слово «мєря», як ось: Мєрлєво, Мєрєново, Мєрілово, Мєрзлєво, Чамєрово, Мєрялово, Мєрєвкино, Мєрліновка. А паралельно – назви п'яти населених пунктів, що походять від назви іншого мєрянського озера – Клєщино.

У 1859 році Н.М. Журавльов, проаналізувавши тисячі назв сіл, селищ, рік і урочищ Ярославської ґубернії, встановив, що корінними мешканцями ґубернії, котрі дали ці імена довколишньому світові, були споріднені фінські племена, і в цих назвах читається відбиток, «неспоріднений зі слов'яно-руською мовою».

Граф А.С. Уваров навіть журився, що, «на жаль, ми не маємо подібного повного матеріалу для інших суміжних ґуберній, як, наприклад, для Московської, Костромської, Вологодської, Новгородської, Тверської тощо» [4, с. 8].

І тут же уточнив: «корінні мешканці цих місцевостей були одного племені або належали до племен споріднених».

Ясна річ, граф А.С. Уваров добре знав, що в імперії суворо заборонені подібні дослідження, що стосуються Московської ґубернії. І навіть сам археолог потрапив під «ковпак заборон», через що і вказав на своїй карті, одразу ж на захід від Москви, вигаданих «словенів» і «кривичів». Саме в такий спосіб на той час «родичалась» мєрянська земля зі «словенською».

Отже, археолог А.С. Уваров пише:

«Крім цих назв, що зберігають досі ім'я Мєрі майже в первісній його цілості, ми маємо ще інші назви селищ, більш-менш суміжних, у яких ім'я Мєрі чується в першому або останньому складі. Такі селища безсумнівно вказують – до яких меж поширювалася Мєрянська земля, і часто ті ж назви повторюються як на окраїнах, так і на середині цієї землі, неподалік від Переяславського або Ростовського озера» [4, с. 8-9].

Далі автор подає масу однокорінних назв, пов'язаних зі словом мєря, у Ярославській, Владимирській, Московській, Тверськйй, Костромській, Вологодській, Нижегородській, Рязанській і Тульській ґуберніях. І підсумовує цю тему так:

«Коли в Тульській ґубернії, у назвах: Мєрлєво й Мєрліновка, повторюються тільки ті назви, які ми вже зустрічали в Нижегородській і Ярославській ґуберніях, де безсумнівно жили мєряни, тоді подібні назви стають щонайпереконливішими доказами. Назва Мєріново, що бере початок від колиски Мєрянського народу, поблизу озера Клєщино, і повторювана без жодних змін у Вологодській, Нижегородській, Тверській і Ярославській ґуберніях, усього 8 разів, не допускає будь-якої можливості звичайного співпадіння» [4, с. 10].

Чудові дослідження провів граф А.С. Уваров! Їм неможливо заперечити навіть нині. Єдиний недолік – археолог, як завжди, змовчав про те, що схожу ситуація маємо і в Московській ґубернії, хоча й подав по цій ґубернії не просто однокореневі слова, але навіть саму назву «мєря». Так зветься селище в Богородському повіті. Доводиться заповнювати недомовки археолога.

Однак не лише слово «мєрі» співвідноситься з мєрянською землею. Необхідно звернути увагу й на безліч назв сіл, селищ, рік, урочищ тощо, котрі виразно свідчать про приналежність тих слів фінському етносу. Ось що з цього приводу пише граф:

«Після назв, що вирізняються співзвуччям із назвою Мєрі, перейдемо до таких назв, які не мають слов’янського кореня і вражають нас зовсім далекими звуками. Цих назв багато збереглося на всьому просторі Мєрянських поселень» [4, с. 10-11].

Автор подає багато сотень чужих слов'янській мові слів – назв озер, рік і селищ у Московській, Владимирській, Ярославській і Костромській ґуберніях. Я спочатку хотів подати повністю цей чудовий букет слів. Але вирішив не стомлювати читачів і обмежився півсотнею назв. Ось деякі з них:

Селища: Шипуліно, Шупалово, Шульпіно, Шугарово, Саурово, Сорпово, Вєсь, Кіжила, Брембола, Вєськово, Шокшово, Маймори, Юкша, Шухра, Тума, Бікань, Воржа, Шопша, Угож, Тара, Учма, Копор’є, Гекма, Лохово, Сора, Лушма, Вигор, Ягорбино, Некоузь, Кергуй, Шарша, Сагда, Міча, Андоба, Ізма, Какша, Печенга, Номаа, Тунбаль, Москва, Шуда, Кострома, Чухлома, Хомкіно, Бакі, Урень, Надога, Воча, Молога, Дешано.

Виписані з величенного, до речі, не остаточного списку, лише п'ятдесят назв селищ.

Усі назви – фінського походження. Кожен розуміє – лише корінний народ (мєряни) міг дати ці назви своєму довкіллю.

А ось деякі назви рік: Кубра, Клязьма, Судогда, Нєрєхта, Пєкша, Гза, Ірміз, Ухтома, Вязьма, Оновод, Сувод, Тєша, Унжа, Пєза, Сара, Вєкса, Вашка, Волга, Войга, Ухра, Угра, Молога, Сіть, Сога, Согожа, Іть, Жиздра, Моса, Музга, Шула, Ушлома, Цина, Ега, Вонога, Учара, Пера, Раха, Вага, Кутьма, Луха, Руза, Пахра, Москва, Протва, Нара, Ока, Кострома, Сендега, Шурма, Шуя, Воча, Томга. Майже не звіряючись із книгою А.С. Уварова, я подав читачеві перші, що втрапили на очі на обласних картах або ж збереглися в пам'яті, назви півсотні рік. Ясна річ, пізніше звірив їх зі списком рік, що їх подав археолог. Звертаю увагу: фінські назви – переважно з Московської, Ярославської, Владимирської, Калузької й Костромської ґуберній. Не включені до переліку назви рік таких споконвічно фінських земель, як Рязанська й Тверська. Вдячна людська пам'ять фінського етносу дотепер дбайливо зберігає своє древнє коріння. Неспоріднений мєрянському племені народ ніколи не зберіг би на тисячі років чужі для себе слова. Сподіваюся, ця істина не вимагає доказів.

А ось, приміром, винятково з пам'яті, після прочитання книги А.С. Уварова, кілька мєрянських назв озер: Неро, Клєщино, Ісара, Сєньга, Кіздра, Варєх, Сахтино, Сєміно, Вашкіно, Сурмоє, Ягорба, Утрехт, Гадш.

«Чимало із цих назв як вод, так і селищ повторюються в доволі віддалених між собою місцевостях, доводячи цим не лише свою етимологічну єдність або близькість, але також і єдність походження перших мешканців цих країв. Тільки той самий народ міг, розкинувши свої селища на великому просторі, повторювати ті ж імена або давати назви однакового етимологічного походження... Ця близькість була вже помічена Н.М. Журавльовим стосовно деяких назв Ярославської ґубернії; але вона може бути поширена й на суміжні ґубернії, які також були заселені древньою Мєрею» [4, с. 12].

Як хотілося б, щоб ці істини нарешті дійшли до ошалілих «хоронителів» брехливих імперських теорій «про слов'янське походження Московії» та «про братерство трьох слов'янських народів».

Археолог А.С. Уваров у своїй книзі подав сотні прикладів мєрянських назв селищ, рік і озер – однокореневих слів. До речі, до однокореневих він відносив безліч мєрянських назв рік. Наприклад: Волга, Вольга, Войга, Ворга, Воля, Вокшера, Ворсма, Вонога, Вончила, Вонгіль, Волготня. Але чомусь граф забув додати назви рік Смоленської ґубернії, які мають той же мєрянський корінь. Послухайте: Воря, Вотря, Вопь. Навіть великі російські дослідники були не до кінця щирими й чесними. Вони тією чи іншою мірою були завжди заражені бацилою московського шовінізму. Про це завжди необхідно пам'ятати.

«Однакового також походження зустрічаються назви деяких сіл, як ось: Воржа, Ворокса, Волоґдіно, Вослома, Воятіци, Воліно, Волнєнко, Володятіно.., Ворсіно, Воньково.., Волоґда, Волочино, Вологомоновська, Вонґодіци, Вониодська.., Воєхта.., Вохта, Вохтоґа... село Восци розташоване в Коломенському, у Новоторзькому і в Осташковському повітах» [4, с. 12-13].

Усі ці ріки й селища широко й вільно розташувалися на величезному просторі древньої мєрянській землі від Рязані, Калуги й Москви до далекої Волоґди, Галича-Мєрського й Вишнього Волочека, де містяться всі древні центри так званого Ростово-Суздальського князівства, або точніше – країни Моксель, як ось: Ростов, Переяславль, Юр'єв, Суздаль, Владимир, Москву, Киширу, Клин, Торжок і Ярославль. А поруч, у спорідненому для мєрі мордово-муромському краї, привільно лежали: Муром, Стара Рязань, Пронськ, Городець, Нижній Новгород, Ліпецк і т.д.

Граф А.С. Уваров дуже чітко і ясно підсумував цю частину свого дослідження:

«На закінчення ми ще раз ствердимо, що стародавність поселень, які мали такі назви, чужі духу як слов’янської, так і руської мови, підтвердилася розкопкою курганів. Біля них завжди були могили найдавнішої епохи з обома обрядами поховання» [4, с. 14].

Не будемо втомлювати читачів повним описом меж мєрянської землі. Сам граф установив, що північніше, на схід і південніше від мєрян проживали споріднені з ними племена вєсі, черемисів, мордви й муроми.

Про західні границі ми ще будемо згадувати багато разів. Тому що вся Московська, Калузька й східна частина Смоленської ґуберній, поза всякими сумнівами, належали до мєрянській землі з далекого VIII століття й належать донині. Та й сама карта «Мєрянської землі» графа А.С. Уварова, додана до нашої книги, свідчить про це.

ДАЛІ ЧИТАЙТЕ У КНИЖЦІ….