Валєнтін БЄРЄСТОВ

ОЖЕЛЕДЬ

«Капосні» віршики для дітей

 

Переклав з російської Іван АНДРУСЯК

 

 

БЕЗВИХІДЬ

 

Щоби бути сміливішим,

Треба стати веселішим.

Щоби стати веселішим,

Треба бути сміливішим.

 

 

ЗАЄЦЬ-МУЗИКАНТ

 

Зайця за вуха

Тягнуть до бубна.

Заєць бурчить:

– Нині грати не буду!

Треба натхнення,

Треба удачі,

Настрій ледачий,

Моркви не бачу.

 

 

БУКЕТ

 

Дарують ось букет козі.

– Смачна травичка ця. Мерсі!

 

 

ПІВНІ

 

Два півні накокоїжаться,

Та побитися не зважаться.

Якщо дуже кокоїжитись –

Ви ж без пір’ячка залишитесь.

А без пір’ячка залишитесь –

Нічим буде кокоїжитись.

 

 

ОЖЕЛЕДЬ

 

Йти ні їхати не можемо –

Це тому, що нині ожеледь.

Хвацько

Грьопатися вміємо!

Та чому ж ми

Не радіємо?!

 

 

ВЕСНЯНА КАЗКА

 

Вдарились

Дружно

Риби

Об лід –

Ось і почавсь

На ріці

Льодохід.

 

 

ІЗ ФОТОАПАРАТОМ

 

Як вгодити їм – не знаю…

– Швидше! Швидше! – просить заєць.

Мишка: – Ой, боюся трішки,

Що побачить знімок кішка.

А їжак: – Вколю, авжеж,

Якщо знімка не пришлеш!

 

 

НАЙПЕРША ПІСНЯ

 

Жив собі йгуанодон,

Важив він десятки тонн,

І дружив із птицею-

-птеродактилицею,

Що співать зовсім не вміла,

Лиш зубами – брр! – скрипіла.

 

Слухать міг йгуанодон

Співи ті разів зо сто –

І радів він птиці-

-птеродиктилиці.

Бо ті звуки жахливі й грізні –

Отака була перша пісня

На планеті нашій великій,

На безлюдній тоді ще і дикій.

 

 

ЯК ПЕРВІСНІ ЛЮДИ ЗНАЙШЛИ ДРУГА

 

Якось первісні діти

У первісний ліс пішли.

Гаряче первісне сонце

Дивилось на них згори.

Й зустріли вони у хащі

Небачене звіреня –

Такого не зустрічала

Ні разу ще їх рідня.

 

І первісний тато мовив:

«Пограйтеся з ним, проте

Пізніше його з’їмо ми –

Хай тільки-но підросте».

 

Вночі первісні люди

Заснули без задніх ніг –

Аж тут у первісній тиші

Крадуться вовки до них!

Біда первісним людям –

Беззахисні уві сні,

Нерідко вони втрапляли

У вовчі зуби страшні…

 

Та гавкіт звіря зчинило,

Зачувши у лісі зло.

Людей воно побудило

Й від смерті уберегло.

 

Підрісши, на полювання

Із татом пішло – авжеж!

Ось так став людині другом

Веселий і вірний пес.

 

 

НА СВІТАНКУ

 

На світанку, на світанку

У рибалки кльов чудовий.

На світанку, на світанку –

Гриб найкращий грибникові.

На світанку, на світанку

Спів пташиний не стиха.

На світанку, на світанку

Наймиліший сон сплюха!

 

 

ТАЛАНТ

 

Хлопаку, що вухами ворушив,

Од всіх ми рятували заворушень.

Його ніхто образити не смів.

Бо попрохаєш – а не поворушить!

 

 

ЗНАЙОМИЙ

 

Сьогодні вийшов я із дому.

Сніжок пухнастий на лугу…

Аж бачу: давній мій знайомий

Гасає босий по снігу!

 

Ми зустрічі радієм дуже –

І ось вже ігри, крики сміх.

Бо ми ж таки найкращі друзі,

Багацько маєм спільних втіх –

 

Стрибання, смішки, борюкання,

І «що нового», і «привіт»…

Аж раптом бачу: до паркану

Зоддалеку крадеться кіт.

 

Мій друг – до нього! Ось і знову

Я втримати його не зміг…

– Гав! Гав! – серйозно він промовив,

Хвостом змахнувши, – і побіг.

 

 

У МАГАЗИНІ ІГРАШОК

 

Друзів не купують

І не продають.

Люди їх шукають

Все життя, мабуть.

 

І лиш в іграшковім,

Бачте, магазині

Є великий вибір

Різних друзів нині!

 

 

ЯК Я НАВЧИВСЯ ПЛАВАТИ

 

Спасибі тобі, надувний крокодиле,

За те, що зненацька ти тріснув на хвилі;

І я замість того, щоб крикнуть «тону»,

Руками розсунув ту хвилю страшну,

Ногами щодуху по ній змолотив –

І вже не потрібен мені крокодил.

Так успіхом стала невдача моя:

Вже плаваю! Плаваю! Плаваю я!

Тепер крокодили (та лиш надувні)

Вже капостей більше не зроблять мені!

 

 

ЛАСКАВИЙ ПОГЛЯД

 

Цей ласкавий погляд

Із-під ніжних брів

Ще колись у школі

Вперше я зустрів.

 

Посеред уроку

Зиркнула сама…

Вирішив я: клепки

В дівчинки нема!

 

 

КОРОЛІВСЬКА ГВАРДІЯ

 

Королівські, бач, солдатики –

Як не вгору, то згори…

З усієї математики

Тільки й знають:

«Раз! Два! Три!»

 

 

СЕРГІЙКО І ЦВЯХИ

 

Весь будинок став на вуха:

Молотком Сергійко буха!

З люті завиває –

Цвяхи забиває.

 

Цвяхи гнуться,

Цвяхи мнуться,

Корчаться,

Звиваються.

Із Сергійка кляті цвяхи –

Бачите – знущаються,

В стінку не вбиваються.

 

Добре, що хоч руки цілі…

Ні, насправді миле діло –

Цвяхи в землю забивати.

Бух! – і цвяха не видати!

Не ламаються, не гнуться

І спокійно дістаються.

 

 

ОБРАЗА

 

Дивлюсь звисока на образу –

Вона й не помітна одразу.

 

 

КУЧЕРІ

 

Отож, беру я ножиці,

І гребеня, й халат.

Як в перукарні, всядеться

Мій п’ятилітній брат

І просить: «Мої кучері

Стрижи, а хоч голи –

Але щоб спокій врешті-решт

Жінки мені дали!»