Іван АНДРУСЯК

 

ДЯДЬКО БАРБАТКО СМІЄТЬСЯ

 

Три дні казки

 

Донечці Стефі, яка сама придумала

Дядька Барбатка, Пурхивку і Надуванчика

 

 

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

 

МРІЯ

 

Сніг на небі сунувся, ворушився, пручався, а тоді почав підтавати. Ось уже й перша проталина визирнула – синісінька, чиста, – привітно пропливла над хатиною і потекла до Запашного Лісу. Ось і друга – кругленька, мов оченя, – хитро глянула, примружилася, кліпнула двічі й сховалася. То нічого – адже над Кривою Яблінкою вона знову прогляне, знову закліпає... А он-о й третя – видовжена, як усмішка, – ледь привідкрилися губи, молочні зуби просвічуються...

Жмурко лежав на моріжку посеред подвір`я і дивився, як тане пухкенький небесний сніжок, як проталини все ростуть і ростуть над хатиною, над Кривою Яблінкою, над терпким Горіхом, у якому живуть Терпець і Щось, над Сімнадцятиповерховою Кропивою за тином, на якій до осені замешкав Дзиґ, щодня переселяючись із поверху на поверх, залежно від погоди...

Небо тим часом перетворилося на одну велику проталину, але й досі так само покірно і розмірено текло до лісу, захоплюючи цією тоненькою течією останні все ще пухкенькі жмути ледь зляканого небесного снігу, котрі розмивалися і танули на очах.

Ось і жовтогаряче яблуко визирнуло з-за гілок і засліпило очі.

І небо вже мов підмели – чисте-чисте...

Починався новий день, і Жмурко знав, як його проведе. Точнісінько так само, як усі попередні дні, коли зранку танув небесний сніжок, а Крива Яблуня, ледь порипуючи на тоненькому вітру, викочувала на обрій чергове яблуко Сонця. Яблуко, яке до вечора обов`язково закотиться до Запашного Лісу – і пахнутиме там усю ніч.

У такі дні Жмурко роздивлявся Мрію. Лежав горілиць на моріжку посеред подвір`я і довго-довго дивився на те, як плавно і лагідно небесна ріка несе до Запашного Лісу все, що втрапило припадком до її дивного плину. Іноді це були коні, іноді кабани, іноді дерева, іноді птахи, іноді просто жмути білого снігу, який так само радісно танув десь далеко на сході – і в кожного був свій запах і своя історія.

І лише коли захоплене цим сяючим плином Сонечко раптом зиркало Жмуркові до ока, – тоді він міцно-міцно зажмурювався, – так щоб жоден промінчик не міг просочитися крізь повіки, – і в очах пливла небесна ріка уяви, покрізь яку іноді, на долю секунди, можна було припадком розгледіти її – Мрію...

Тоді Дибало підходив до Жмурка і нетерпляче, переминаючись із ноги на ногу, але дуже-дуже тихесенько, щоб ненароком не сполохати, дожидався, коли очі знову розплющаться.

– Уже? – питав тоді Дибало.

– Ще ні, – одказував із усмішкою Жмурко, і Дибало йшов собі.

За якийсь час Жмурко знову заплющував очі, і Дибало знову підходив і питався:

– Уже?

І тільки надвечір, коли дозріле, розпашіле, розпаленіле яблуко духмяним краєчком торкалося Запашного Лісу, Жмурко відповідав:

– Уже!

– А яка вона сьогодні? – з надією допитувався Дибало.

– Така, як Мрія...

 

 

ПОВЕРХИ ОПАДАЮТЬ

 

Увечері Дзиґ заснув на сімнадцятому поверсі, а зранку прокинувся на шістнадцятому.

– Та-а-а-ак, – журно мовив він, роздивляючись довкола. – Недарма мені снилося, що кропива цвіте. Щось мало статися...

Але довкола не сталося нічого. Лише Щось пролетів над головою, радісно цвірінькаючи, мов пташка – він учився літати.

Дзиґ глянув униз і зойкнув: перший поверх – пожухлий, прив`ялий, уже ледь скручений, як напіврозгорнута мапа, – жалібно лежав на землі. На хвостику все ще виблискувала роса – у великій зеленій краплині Дзиґ побачив свій зляканий відбиток, опуклий і насторожений, мовби заскочений ізненацька, – здавалося, той волів шугонути у бур`яни, ще дужче змаліти, почезнути, але не встиг і мусив залишитися.

Дзиґ перелічив поверхи. Другий був першим, а він – на шістнадцятому.

– Ні, – сказав сам до себе, – перший усе одно перший. Та вже неповерх...

– Ти чого? – запитав Щось із гілки Горіха.

– Поверхи опадають, – відповів Дзиґ. – Скоро осінь.

 

 

ГРИБИ

 

У Запашному Лісі пахли гриби.

Щось бачив їх, злітаючи над Горіхом і задивляючись на овид.

– Ой! – щебетав він, присідаючи на гілку. – Гриби такі красиві, такі барвисті, такі духмяні!

– Ой! – продовжував по хвилі, знову присівши. – Той, що червоний із білими цяточками на шапці, вже врівень із лісом!

– Ой! – гукав відтак. – Яка в нього м`якенька розкішна біла ніжка!

– Високо не залітай, – застерігав Терпець. – Віднесе плином аж ген до лісу. А із Запашного Лісу ніхто ще не повертався...

– Ой! – не вгавав Щось після чергового польоту. – Якщо віднесе, то опустить якраз на оту красиву червону шапку! І я буду на ній іще однією білою цяточкою!

Терпець піднявся аж на вершечок Горіха і довго-довго роздивлявся овид.

– Нічого не видно, – нарешті мовив задумано. – Не знаю, які вони, ті гриби...

– Ой! – присів поруч на гілку Щось. – Вони... невимовні! Я нічого красивішого в житті не бачив!

– Це тому, що ти не бачив Мрії, – буркнув на ходу Дибало і зник за хатиною.

– Може, вони і є Мрія! – образився Щось і знову злетів над Горіхом.

– Це вже як кому здається, – зітхнув Терпець і почав спускатися вниз. – Усе одно їх не видно...

– ...Гриби, між іншим, різні бувають, – продовжував Дибало, виходячи з іншого боку хатини. – Одні їстівні, інші отруйні. Здається, червоні з білими цяточками на шапці якраз і є отруйні...

– Ой ні! – ще дужче обурився Щось, укотре присідаючи на гілку. – Краса отруйною не буває! І взагалі: як можна їсти красу?!

– Якраз краса і буває отруйною, – знову зітхнув Терпець і сховався в дуплі.

Щось насторожено глянув йому вслід і знову злетів у небо.

– Колись Щосеві урветься терпець, і він туди полетить, – задумливо мовив Дибалові Жмурко.

– Звісно, – погодився Дибало. – Так завжди трапляється з тими, хто вже навчився літати.

 

 

НАЙВАЖЛИВІШЕ – ЧЕКАТИ

 

Надвечір було вітряно.

Крива Яблуня скрипіла буркотливо й надсадно – вітер нагадував їй старі кривди і той єдиний, але раптовий і невимовний біль, який змінює життя раз і назавжди...

Натомість Горіх був молодий і дужий, він розвівав вітами, мов розминав м`язи – радісно і збуджено.

Терпець лежав долілиць на краю найрозлогішої гілки, міцно її обнімав і гойдався разом із нею. Йому було добре – Терпець любив гойдатися на вітру. Гілка із посвистом пролітала туди-сюди над кропивою Дзиґа, і Терпець аж зажмурився від задоволення.

Дзиґ із острахом позирав угору, раз-по-раз злякано пригинаючись, а тоді завважив:

– Якщо ти звідти грьопнешся, я залишуся без домівки.

– Але ж кропиви довкола багато, – розплющив очі Терпець.

– Пхе! – скривився Дзиґ. – Найбільша всього лише дев`ятиповерхова.

Терпець посунувся ближче до стовбура, і Дзиґ заспокоївся.

Тут гойдало не так захопливо, і очі вже не заплющувалися. Терпець думав.

Придумавши, аж стрепенувся!

– Дзиґу-у-у! Дзиґу-у-у! – загукав, осідлуючи гілку. – Хочеш літати, як Щось?

– Хто ж не хоче, – стенув плечима Дзиґ. – Бодай так, як Щось... Але ж у нього є крила, а в мене тільки оце, – і він розвів своїми тонесенькими, манюсінькими рученятами.

– Якраз те, що треба! Пальці ж у тебе чіпкі, а це головне. Я б сам політав, та бач, який великий – мені тільки падати й залишається. А ти – інша річ...

– Але як? Як? – допитувався Дзиґ.

– Дуже просто! На жовтому листку! Бачиш, скільки їх вітер із Горіха зриває... Забираєшся сюди, сідаєш на листок, який тобі подобається, і міцно чіпляєшся пальцями. А тоді – заплющуєш очі й чекаєш! Рано чи пізно вітер його зірве – і ти тоді лети-и-иш, лети-и-иш, лети-и-иш...

– Але ж так можна довго чекати. Дуже довго... Може, навіть кілька днів або й тижнів!

– То й що?! Чекати – саме по собі насолода. А після цього тим паче: лети-и-иш, лети-и-иш, лети-и-иш...

 

 

ЧАРІВНИЙ ГОЛОС

 

Дядько Барбатко сидів при вході в печеру і курив люльку. Як завше...

Дибало, розвіяний на вітру, вийшов із-за гори й усміхнувся.

– Доброго вечора, Дядьку Барбатку!

Дядько Барбатко ледь-ледь кивнув. Хмаринка диму, вихопившись із люльки, привітно затріпотіла на вітру. Дядько Барбатко завжди радів Дибалові.

– Доброго вечора, Чарівний Голосе! – так само радісно гукнув Дибало у печеру.

– Доброго вечора -ечора -ечора -ечора... – привітно відповів із печери Чарівний Голос, помножений луною. – Усе дибаєш-дибаєш-дибаєш-дибаєш?

– Дибаю... – зупинився він, і блаженна усмішка застигла на обличчі.

Той голос і справді був чарівний...

...Дядько Барбатко випустив із люльки ще одну хмарку диму – густу, запахущу. Вона огорнула Дибала, і він стрепенувся. Усміхнувся вже інакше – осмислено, – і повільно пішов за гору.

Коли він почез із виду, Дядько Барбатко випустив із люльки ще одну хмарку диму. Вітер, раптово дмухнувши, завіяв її в печеру.

Чарівний Голос закашлявся, а тоді чхнув.

– Ох, – промовив він нарешті, – завжди так...

– Зажди там, зажди там, зажди там... – переінакшила луна.

 

 

ВЕЧЕРЯ

 

У хатинці солодко запахло кашкою.

Це прийшов Дибало.

– Ось нам на вечерю, – і він поклав на стіл розкішний великий букет.

– Яка вона жовта! – мрійливо сказав Жмурко і пересів до столу. Мружачись від задоволення, вдихав пахощі.

– Я зачув, що у вас кашка, – пропищало за вікном. – А можна й мені трішки?

– Звичайно, – сказали хором. – Заходь, Дзиґу.

Дзиґові на столі постелили хустинку – із лави він не дотягувався.

Кашка пахла на всю кімнату. Вони голосно дихали, час від часу смачно прицмокуючи.

По хвилі Дибало стрепенувся, відчинив вікно і гукнув у духмяний присмерк.

– Терпцю! Щосю! А в нас кашка... Ходіть на вечерю!

– Та ми вже... – стримано озвався із сутінків Терпець.

– Приходьте-приходьте, її багато, на всіх вистачить.

– Тоді ми летимо! – гукнув Щось і справді влетів у вікно, мало не збивши при цьому Дзиґа, та Дибало спритно його піймав.

Терпець увійшов чемно, крізь двері, перед тим постукавши.

– Зачини вікно, будь ласка, – попросив Дибала Жмурко. – Щоб запах не втікав...

Дихали всі, красиво і солодко...

...Пізніше, уже за чаєм, Терпець запитав Дибала:

– Де ж ти її знайшов? Кашка серед літа цвіте, а літо уже відходить...

– Це все Чарівний Голос, – відповів Дибало. – Коли його почую, сповнюються бажання. А мені так хотілося кашки...

 

 

ЗАВТРА БУДЕ ЗАВТРА

 

Жмурко прокинувся серед ночі і вийшов до вітру.

Повний Місяць примружився, кліпнув, а тоді чемно відвернувся, затуляючись хмариною.

– Усе, – сказав йому по хвилі Жмурко. – Дякую.

Повний Місяць відсунув хмарку рукою, розправив кучері на голові, щоб світили яскравіше, і усміхнувся.

Жмурко зайшов до хатини, ліг на своє ліжечко, але все не міг заснути. Повний Місяць світив йому у вікно і приколисував.

Коли Місяцеві здалося, що Жмурко вже заснув, він випустив зграйку Місячних Зайчиків – хай прогуляються на моріжку перед хатинкою.

Місячні Зайчики спершу розбіглися хто куди, трохи попаслися, а тоді знову зійшлися на моріжку і завели хоровод:

 

Колом, колом весело,

колом золотим

першим прийде вересень,

Сонечко за ним.

 

Місяць усміхається,

губи в молоці.

Аж до ранку граються

Місячні Зайці.

 

Вересневі грона ці

колами навкруг.

Прийде Зайчик Сонячний,

золотистий друг,

 

Місячному Зайчику

хвостиком мигне.

Осінь буде завтра вже –

усміх не мине...

 

Жмурко тим часом не спав. Він лежав на своєму ліжечку із заплющеними очима, слухав їхні співи і думав про те, що скоро й справді визирне Сонечко, і Місяць, покликавши своїх пустунів назад до себе, зітхне і сховається десь за Горіхом.

– Так, завтра буде завтра, – сказав нарешті уголос і аж тоді заснув.

 

06.07.07

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДЕНЬ ДРУГИЙ

 

ТАКА РІЗНА ЗЕМЛЯ

 

На небі – паніка.

Все змішалося, стривожилося, нашорошилося, все пішло шкереберть.

Учорашній вітер звіяв угору всю придорожню пилюку, і клапті білесенького небесного снігу до ранку посіріли, поморщилися, осунулися, навіть почорніли де-не-де по краях. Небесному снігові було незатишно – він намагався струсити із себе цю немилосердну земну пилюгу, чхав нею, викашлював її, виборсувався з неї, але тільки пітнів од марних зусиль, – і пилюга все глибше в`їдалася в нього, все дужче липла, все викличніше чорніла, все розпачливіше розмазувалася, – і небесний сніг уже тупцював по коліна, по груди, по шию в грязюці, – і сердився, і клапті перелаювалися між собою, де-не-де навіть штовхалися, і неба поза ними було й не розгледіти.

Тоді прокинувся Запашний Ліс, насторожився, устав не з тої ноги, сердито залУпав очима туди-сюди: хто його потривожив!? Клапті небесного снігу, – вірніше, тепер уже напівмісива-напівгрязюки, – перелаювалися ще дужче, коні ставали дибки, кабани моцувалися рилами, птахи дзьобали одна одну, дерева надсадно розмахували гострими ліктями, гул і вереск стояв Запашному Лісові у вухах, недобрий гул і недобрий вереск.

І він не витримав. Він гаркнув так, що всім аж вуха позакладало! Він затупотів столітніми ногами своїх дерев, він узявся жбурляти навколо всім, що потрапляло у віти рук, і голосно гнівався, і блискавки його гніву, викресуючи з очей, боляче й смачно цвьохкали по галасунах у похмурому вранішньому небі, по всіх тих мимовільних бруднулях, які так невдатно його розбудили.

І всі кинулися врозтіч від такого лютого, такого нестерпного, такого страшного у гніві Запашного Лісу – і на небі зчинилася справдешня паніка, якої й світ не видав. Усі рвонули чимшвидше, чимдалі, щоб тільки не дістали їх ці пекучі рясні блискавиці, щоб тільки не чути цього страхітливого грому, щоб тільки порятуватися. Усіх їх було багато, і вони штовхалися, і ось уже коні перли по головах дерев, кабани – по головах коней, птахи – по головах кабанів, і всі гамселили одні одних по чім попало, і лячний потік цього безперервного місива все тривав і тривав, усе ніяк не закінчувався – і грім теж не вгамовувався, його далеке бурчання виразно чулося аж сюди, до хатини, і аж сюди долітали кінчиками пекучих хвостів декотрі найсердитіші блискавки.

Жмурко сидів на призьбі перед хатиною, бо лежати на моріжку вже було захолодно. Він прихилив голову на зісперті на коліна руки, дивився на цю немилосердну втечу широко розкритими очима, й зітхав.

Дибало взував чоботи – величезні, рибальські, що сягали йому аж до пояса.

– Ти казав, що із Запашного Лісу ніколи ніхто не вертається, – запитливо глянув він на Жмурка.

– А вони не з лісу. Вони з-над лісу. І ліпше б вони розтали...

– І тоді вся грязюка осиплеться на землю?

– Так. Але вона ж і є земля.

– Хіба земля – грязюка?

– Це як її сприймати... Для Щося, коли він невдало приземлиться, вона – камінь. Для Дзиґа – нульовий поверх, початок відліку. Для тебе – простір, який проситься, щоб його обійти...

– А для тебе?

– Для мене земля – це час. Бо з часом вона змінюється, але завжди залишається такою ж.

– Тією ж?

– Звісно, тією ж. Але головне – такою ж...

Дибало трохи помовчав, думаючи. На його обличчі відбилася дивна тривога.

– Цікаво, а хто вона для Терпця? – запитав нарешті.

– Для Терпця вона земля, – сумовито відповів Жмурко, не зводячи очей із неба. – Просто земля. І нічого іншого.

– Я так і подумав, – мовив Дибало і рушив у світ.

 

 

ВІЧНИЙ ТЕРПЕЦЬ

 

Терпець лагідно обнімав стовбур Кривої Яблуні – якраз на згині. Притулившись до неї щокою, тихо просив:

– Не плач... Усе минеться... Усе дрібниці... Не плач...

Крива Яблуня вся аж зів`яла, осунулася, опустила віти. Здавалося, листочки висять на ній як ошмуття – налякані, принишклі. Поблідлі яблука, дрібно тремтячи, судорожно вчепилися за гілки тонесенькими пальчиками.

– Усе минеться... Усе лиш мить... Не варте й уваги... Не плач... – приговорював Терпець, тепло погладжуючи згин. – Нічого не станеться...

Крапельки густої живиці тихо сочилися в Яблуні з-поміж брів і застигали на стовбурі.

Навіть вітер, підлітаючи до неї, зупинявся і оминав її на пальчиках.

– Усе минає... Рано чи пізно все колись минає... Головне – не плач... – шепотів Терпець.

Щось сидів на Горісі, й літати йому не хотілося.

– Щосю! – покликав Дзиґ, – Щосю! Лети-но сюди.

– Краще не треба. Я ще грьопнусь і пошкоджу твою кропиву.

– Не пошкодиш... Лети!

Щось перелетів на гілку понад кропивою. Важко сів, балансуючи крилами.

– Щосю! А чого вона плаче?

– Її ще маленькою, – такою, може, заввишки, як твоя кропива, – зламав буревій. А Терпець вИходив. Отак обнімав і просив: «Не зламайся душею, то й тіло зростеться». І вона вижила. Ось лише на все життя залишилася Кривою. І дуже боїться, щоб знову такий буревій не звіявся...

Дзиґ надовго задумався, а тоді сказав, мов до себе:

– То Терпцеві так багато років...

– Багато, – відповів Щось. – Дуже багато. Може, він навіть вічний. Бо хто ще може бути вічніший від терпцю?

– Лише Бог...

– Так, лише Бог.

 

 

ДЯДЬКО БАРБАТКО ЛЮБИТЬ ГЕРБАТКУ

 

Нарешті Сонце взяло своє.

Вимучений, збитий у грудки, з ніг до голови у грязюці, весь у синцях і подряпинах, небесний сніг почав танути.

Танув він важко, здригаючись, мов у муках. І краплі – великі, перемішані зі сльозами і потом, – змиваючи пилюгу, порснули вниз.

Голосно залопотіли між листя, затарабанили по даху хатини, бухалися об землю, мерзлякувато розтікаючись поміж трави.

Дибало повернувся додому незвично рано. Ішов під краплями, не завважуючи їх, – лише роса хрускотіла під його великанськими чоботами.

– Нарешті прорвало, – зустрів його Жмурко, так і сидячи на призьбі. – Починається...

– Так, – сумно відповів Дибало. – Починається...

– Що?! – стривожився Жмурко.

– Чарівний Голос застудився. Хрипить. Шепче... – опалим голосом повідомив Дибало.

Зайшов до хатини й заходився готувати трав`яний чай. Налив повен збанок, загорнув його у плаща, щоб не так швидко остивав, і вийшов під дощ.

– Віднесу, – сказав Жмуркові.

– Так, – мовив той, не відриваючи очей від неба.

І лише коли Дибало вже був далеко поза Горіхом, і краплі, падаючи, розмивали його силует, Жмурко прошепотів сам до себе:

– Дядько Барбатко любить гербатку...

А в цей час Дибало йшов крізь дощ і мугикав собі в такт ході, мов пісеньку:

– Дядько Барбатко любить гербатку... Дядько Барбатко любить гербатку... Дядько Барбатко любить гербатку...

 

 

КРИЛА ВИДОВЖУЮТЬСЯ

 

Щосеві дощ завжди навівав сон.

Коли дощило, він забирався в найдальшу комірчину дупла, де Терпець тримав різні припаси. Він влягався там просто на мішечки, пучечки і клуночки, притулявся вухом до Горіха, – це так цікаво, послухати дерево ізсередини, – і думав, доки не засинав.

Краплини жваво шелестіли за стіною стовбура, Горіх солодко всміхався, підставляючи обличчя дощеві, й патоки лоскотали його за кору, час від часу затікаючи за комір, – але він не зважав. Горіх любив умиватися, любив сушитися на вітру, любив Щося й Терпця, любив життя.

А Щось, згорнувшись калачиком, умощувався зручніше і думав про те, чому він повинен літати.

А й справді – чому саме він повинен літати? Адже він, здається, так ніколи цього й не навчиться як слід... Адже навіть упевнено сідати він може лише на Горіх – бо той завжди підхопить, підтримає, – а коли пробує сісти деінде, нічим хорошим це не закінчується...

Адже якщо добре розмислити, то насправді літати мусив би Жмурко – бо Жмуркові завжди так важливо, що діється на небі...

А йому, Щосеві, важливо правильно приземлитися. Та навіть це далеко не завжди вдається... Може, йому краще бути Жмурком і знати про небо все, не встаючи зі свого моріжка? Може, йому краще бути Дибалом і міряти світ широтою своєї душі? Може...

Ні, про це краще не треба! Таким, як Терпець, не стати йому ніколи. Годі й мріяти...

...Після таких думок Щось завжди засинав, і йому снився Запашний Ліс, повен краси й небезпек.

– Невже краса буває небезпечною? – питався він Запашного Лісу.

– Краса буває... Краса буває... Краса буває... – навиворіт відповідала йому луна Чарівним Голосом.

...Прокинувшись, він вибирався з дупла і розправляв крила. Підходив Терпець і обміряв їх шворкою.

– Тобі треба частіше спати в тій комірчині, Щосю, – казав він. – Щоразу, коли ти спиш там у дощ, твої крила видовжуються.

 

 

РОМАН ПРО ЗАЙЧИКІВ

 

Дзиґ під дощ ховався на першому поверсі, забирався в занесений колись випадковим вітром пакет із целофану, що не пропускав вологи, щільно зав`язував усі входи й виходи, окрім нижнього, до землі, звідки не могло натекти, але поступало повітря, тоді всідався в найдальшому закутку, притулявся спиною до кропив`яного стебла, діставав самописку та старенький потертий блокнот і – писав.

Дзиґ писав роман про Зайчиків.

Усе життя, відколи себе пам`ятає, писав роман про Зайчиків.

Залежно від того, наскільки тривалим був дощ, на сторінці лишалося одне, два, а іноді навіть три слова. Якось у сльоту, яка затяглась особливо, Дзиґ написав цілих два речення і довго цим пишався.

Що довше тривали дощі – то щасливішим почувався Дзиґ, – а водночас усе густіша тривога спалахувала у грудях, і нічим було її загасити. Вона з`явилася тоді, коли блокнот був списаний наполовину, – і з кожним новим рядком піднімалася все вище і вище до горла.

Дзиґ усе житті писав роман про Зайчиків – він більше не мав чим зайнятися в цьому світі. І коли списані сторінки перевалили за половину, він усе частіше думав про те, що станеться, коли він допише останню сторінку, і місця більше не залишиться – думав із жахом і надією напополам.

Зайчики в романі були Місячні, Сонячні, Марсячні, були навіть Альфацентаврячні Зайчики – і лише один живий, справжній, із плоті й крові, якого Дзиґ так ніколи толком і не бачив, – лише раз вухата тінь шмигнула перед хатиною і почезла в траві.

Кропива здригалася під дощем, погойдувалась од вітру, споліскувала свої жальця і нічому вже не дивувалася. А Дзиґ усе писав і писав, старанно виводячи найменші завитки кожної літери, міцно обхопивши стовбур самописки обома руками.

Сьогодні буде слово.

Одне.

Хороше.

Доки це ще можливо, треба написати якомога більше хороших слів.

Бо хтозна, якими вони будуть на останніх сторінках...

 

 

ПУРХИВКА І НАДУВАНЧИК

 

– Доброго вечора. Я Пурхивка. А це мій друг Надуванчик. Можна у вас заночувати?

Ген на овиді призахідне Сонце вже розтопило весь небесний сніг і виглянуло на світ разом із клаптем щасливо багряного неба, – але тут іще сіявся легенький дощ, і краплини, падаючи на її волосся, мінилися всіма барвами веселки, вигравали у довгожданім промінні.

Пурхивка була вся біла й пухнаста – розпрямити її світле хвилясте волоссячко не зумів навіть дощ.

– Нам багато місця не треба. Надуванчикові – горнятко з чистою водою, а мені – закуток десь на лаві...

– Ой! Вибачте! – відірвався нарешті очима від неба Жмурко. – Я просто... задуже заглибився... мусив здалека вертатися... Звичайно, можна. Заходьте. Я зараз розпалю в печі. Вам треба зігрітися, обсушитися...

Жмурко підхопився із призьби, заметушився. Смішні рум`янці проступили йому на щоках.

...Вечоріло. Пурхивка пила липовий чай, узявши горнятко в обидві долоні, мов обіймаючи. У її пухнастих кучерях весело танцювали відблиски свічі й вогню у грубці.

На столі у такому ж горнятку з чаєм стояв Надуванчик. Це було печальне стебельце квітки кульбаби – довга зеленава трубочка з лисою голівкою на кінчику, вже обдмуханою.

– Це все вітер, – поскаржилася Пурхивка. – Шарпав немилосердно. Але нічого страшного, до ранку Надуванчик оклигає і стане таким, як був. Навіть кращим.

Жмурко, здавалося, вірив їй не на слово – на усмішку. Навіть про це...

...Коли геть стемніло, повернувся Дибало з оберемком кленового листя.

– Сьогодні у нас на вечерю кольори, – сказав із порога. – Я вже покликав друзів.

Він старанно розіклав листя на столі й заходився знімати свої великанські чоботи.

– Краще би Щось не влітав сьогодні, а просто заходив. Бо ще розіб`є Надуванчикові горня, – затурбувався Жмурко.

– Ні, він зайде, – відповів йому Дибало. – Він при гостях не літає.

Кленове листя було таким барвистим, що всі тіні в хатині поховалися під лаву, під ліжко і в найдальший закуток печі.

Друзі, розсівшись круж столу – лише Дзиґ на своїй хусточці, поруч із Надуванчиком, – спивали ті барви очима і аж муркотіли від задоволення.

Пурхивка сиділа поруч зі Жмурком, плече до плеча, – і Жмуркові було так радісно, як ніколи. І вечеря здавалася йому найсмачнішою в світі, – не бувало ще в нього такого розкішного вечора...

– А ви звідки прийшли? – розпитував відтак Дибало, уже за чаєм.

– Із Запашного Лісу, – щиросердно мовила Пурхивка і, мов ніде нічого, глянула всією глибиною своїх відкритих блакитних очей. Горня вона й далі тримала так само – в обидвох долонях.

– Як?! – удруге за день дивувався Дибало. – Із Запашного Лісу ж ніхто ніколи не повертається!

– А ми і не повертаємося. Ми йдемо з-потойбіч лісу.

Вогонь у свічці злегка захитався й застиг, подивований.

– І як там, із того боку? – запитав по хвилі замріяний Щось.

– Так само.

– А в лісі?

– Так, як у лісі. Скрізь так, як мусить бути. Життя – воно ж і в лісі життя.

– І за лісом...

– За лісом тим паче...

 

 

МІЖ УЧОРА І ЗАВТРА

 

Жмурко прокинувся не серед ночі, як завше, а вже тоді, коли ніч догравала останні акорди.

Дибало на печі тихо сопів.

На ліжку спала Пурхивка, місячний промінь блукав у її волоссі.

Жмурко із лави Місяця не бачив. Він вийшов на поріг, і Місячні Зайчики дружно шугонули угору. Місяць, зібравши їх, привітно моргнув Жмуркові й сховався за Горіхом.

Жмурко відійшов до вітру, а коли повернувся, духмяне яблуко Сонця тоненьким краєчком уже визирнуло з-за Кривої Яблуні, і перші Сонячні Зайчики вже мчали сюди, на моріжок перед хатиною.

Жмурко зайшов у хатину, щоб їх не наполохати, і знову приліг на лаву.

Лежав і слухав їхню пісеньку:

 

Біжать червоні кабани

по синьому лиману.

Ким наполохані вони

так голосно, так рано?

 

Біжать... За ними грім гримить

і Сонечко встає.

Ще половина світу спить,

а друга воду п`є.

 

Біжать червоні кабани,

між ними сиві, білі...

Уже не хвилі – буруни

довкола них скипіли.

 

Уже за чорним кабаном

і Сонечка не видко, –

мов засоромилось воно,

що вибігло так швидко.

 

«Вони ж співають про вчорашній день, – думав Жмурко. – А завтра буде інакше. Завтра буде ясно».

Повернувся на інший бік і знову заснув.

 

07.07.07

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

 

 

ЗОВСІМ ІНША РІЧ

 

Небесний сніг цієї ночі відпочивав.

І коні, й кабани, і птахи, і просто клапті повлягалися десь за овидом у затишних закамарках і мирно дрімали, посапуючи, – набиралися сил, котрі у сні, як відомо, вливаються в тіло і душу легко й невимушено, самі собою.

Дядько Барбатко дивився у світлу-пресвітлу синяву і ніяк не міг визначити, куди тече сьогодні небесний плин – окові ні за що було зачепитися.

Тоді він посмоктав люльку, випустив із кутика вуст білий дим – і маленькі пухнасті коники побігли в небо. Мчали весело, врізнобій, побрикуючи кумедними копитцями, куйовдячи довгі прозорі гривки.

За ними вибігли кабанці – рожевощокі, тлустенькі, з наївно позакручуваними хвостиками.

Чарівний Голос у печері тим часом розспівувався:

«Це він іще нічної заводить», – подумав Дядько Барбатко.

Він знову посмоктав люльку – і з кутика вуст випурхнули птахи, плавно й красиво злітали у високості.

Чарівний Голос подумав-подумав – і завів інакшої:

«О! Це зовсім інша річ!» – задоволено мовив подумки Дядько Барбатко.

 

 

ПОВЕРХИ МНОЖАТЬСЯ

 

Дзиґ лягав ізвечора спати на шістнадцятому поверсі – і прокинувся на шістнадцятому.

І все-таки щось було не так – він відчував це, навіть іще не розплющуючи очей.

Оце «не так» було дивне, але не тривожне. Здається, навіть приємне.

«Ні, недарма мені снилося, що кропива горить. Щось має статися», – подумав Дзиґ і розплющив очі.

Над ним купався у променях Сонця молоденький тендітний листок. Промені, прострибуючи між жальцями, хихотіли од лоскоту.

«Он воно що! Тепер моя кропива знову сімнадцятиповерхова!» – радісно подумав Дзиґ і прудко вибрався на новий поверх.

Тут було так гарно, як замолоду або навесні!

Почуття переповнювали Дзиґа. Набравши у груди якомога більше повітря, він радісно загукав на весь двір:

– Е-ге-ге-ге-ге-е-е-е-е-е-е-е-е-ей!

– Що? – сполохано опустився на сусідню гілку Горіха Щось, заледве втримавши рівновагу.

– Поверхи множаться! – гордо повідомив Дзиґ.

– Що поробиш... Осінь... – зітхнув Щось і знову злетів у небо.

 

 

ХТО БУДЕ ДИБАЛОМ

 

«Проспав!»

Жмурко із жахом скинувся зо сну. Сів на лаві.

Сонячні промінці веселими ниточками тягнулися від віконця крізь усю кімнату – аж до порога.

У печі солодко дотлівав жар.

– Проспав... – опалим голосом прошепотів Жмурко і кинувся надвір.

На призьбі сидів Дибало, спершись ліктями об коліна і поклавши голову на долоні.

Його очі сторожко й тендітно зорили в небо.

– Сьогодні я буду жмурком, – сказав він. – Сьогодні я буду розглядати небеса всередині себе. Я так хочу бодай на мить побачити її... Мрію...

– А-а-а... – протягнув од несподіванки Жмурко, – а хто буде дибалом?

– Сьогодні дибалом будеш ти, – блиснув на нього теплим поглядом Дибало. – І проведеш...

На моріжку перед хатиною стояла пухнаста усміхнена Пурхивка.

У долонях наперед себе вона тримала Надуванчика – так само, як тримала учора горнятко з чаєм.

Надуванчик сьогодні був напрочуд милою, жовтенькою й рожевощокою дитинкою-кульбабкою.

– Він... так змінився! – прошепотів уражений Жмурко.

– Я ж казала! – весело защебетала Пурхивка. – Я ж казала, що зранку він буде зовсім юний! А до вечора знову розпустить свої чарівні білі парашутики. І якщо не буде вітру, я зможу сама під призахідним сонцем здмухнути їх у небо... Це так чудово!

Жмурко дивився на неї з невимовною ніжністю.

– Я зараз... Я швидко, – прошепотів він відтак і кинувся знову в хатину – взувати Дибалові чоботи...

 

 

ДОЧКА ЯБЛУНІ

 

Піднімаючись над Горіхом, Щось спостерігав, як даленіють силуети Жмурка і Пурхивки, як його друг і пухнаста гостя, піднімаючись на гору, стають усе меншими й меншими, – іноді вже й зникають із виду, а тоді знову зринають уже трішечки вище дві світлі цяточки, які що далі, то дужче зливаються ув одну, мов у другої від хвоста зірки в сузір`ї Великого Воза.

«Тільки б він повернувся, – з тривогою думав Щось. – Адже дибалом можна бути, але неможливо стати. Зрештою, як і жмурком».

...Укотре присівши на вершечку Горіха, щоб відпочити від польоту, Щось раптом завважив Терпця.

Терпець копав яму поруч із Кривою Яблінкою.

Очі Щося округлились, налилися розпачем.

«То Терпцеві аж стільки років...» – згадав він раптом Дзиґові слова...

«Ні! Ні! – хотілося кричати йому на весь світ. – Не може бути! Терпець вічний!»

Але він мовчав. Із жахом дивився й мовчав – бо таку роботу переривати не можна.

Тим часом Терпець викопав яму, увіткнув лопату в купу запашної землі й пішов до свого дупла.

Щось злетів із вершечка Горіха і вперше – чуєте: вперше! – без жодних труднощів приземлився.

Стояв поруч із ямою і не знав, що має робити.

Терпець тим часом виніс із дупла вазон із саджанцем. Він обережно спустився на землю і ніс той вазон до ями.

Підійшовши ближче, сказав, усміхнувшись до Щося:

– Це її дочка, – і показав очима на Криву Яблуню. – Уже підросла, і може відтепер жити тут, разом із мамою.

Щось усміхнувся від вуха до вуха й дрібно закивав.

Вуха йому почервоніли.

«Он воно що таке – щастя», – подумав Щось.

 

 

ЩО ТАКЕ ЩАСТЯ

 

Дибало..........................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................

 

 

ОДНИМ ПОДИХОМ

 

– А небо з гори те саме, що й від хатини.

– Таке саме...

– Таке саме, звісно. Та головне – те саме...

Жмурко стояв на самісінькому вершечку гори, тримаючи в лівій руці Надуванчика, голівку якого вже вкривали цибаті й пухнасті парашутики, а в правій – долоньку Пурхивки.

Йому було добре – і сумно. Сумно – і добре.

«Чому коли добре – завжди трішечки сумно водночас?» – подумки дивувався він.

–Ти можеш залишитися, – сказав нарешті те, що хотів.

– Хочу, – відповіла Пурхивка. – Але не можу. Мені буде добре, а Надуванчикові... Його треба віднести туди, звідки сходить Сонечко – йому буде добре там. І тоді я повернуся.

, –почулося зоддаля дивовижне відлуння.

– Кажуть, що бажання того, хто почує Чарівний Голос, неодмінно сповниться, – мовив Жмурко.

– Одне бажання...

– Так. Одне бажання.

– А ще кажуть, – продовжила Пурхивка, – що сповниться бажання, коли одним подихом здмухнути кульбабку.

– Одним подихом...

– Так. Одним подихом.

...І в небо полетіли білі пухнасті парашутики.

 

 

ДЯДЬКО БАРБАТКО СМІЄТЬСЯ

 

...Жмурко прокинувся не серед ночі, а тільки під ранок.

Місячні й Сонячні Зайчики разом бавилися в променях на моріжку перед хатиною.

«Вони таки зустрілися», – подумав Жмурко і усміхнувся.

Зайчики тим часом побралися за лапки й завели хоровод:

 

Десь тут ходила Пурхивочка,

десь тут була молодесенька,

тут вона стала,

до землі припала –

і з долонь на ґанчик

пурхнув Надувачик.

Ой!

 

Оте «Ой» стрепенуло Жмурка – воно було мов не з пісеньки, а якесь інше, саме по собі.

Він вийшов на поріг і застиг із несподіванки.

– Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха! – заливався над світом Чарівний Голос.

Зайчики теж застигли в тих позах, у яких застав їх цей дивовижний сміх.

Місяць і Сонце із протилежних кутиків неба приязно дивилися у вічі одне одному.

– Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!

Сміх був щирий і соковитий, мов яблуко.

– Це ж Дядько Барбатко сміється! – здогадався Жмурко.

– Осінь прийшла, – повідомив він Зайчикам і пішов до вітру.

 

08.07.07,

Гелон