"Несамовитий романтик" Петрюс Борель з його аморальними оповіданнями під назвою "Шампавер" (1833). "Если бы люди хотя бы подразделялись на виды, как все прочие твари, если бы они имели разнообразные обличья, в зависимости от склонностей, от своей свирепости или кроткости, как другие животные! Если бы были некие определенные отличительные признаки для человека жестокого, для убийцы, подобно тому, как мы по виду можем отличить от других зверей тигра или гиену. Если бы было своє обличье у вора, у ростовщика, у скупца, как єсть оно у коршуна, у волка, у лисицы: было бы во всяком случае нетрудно узнать своих; мы бы знали, кого любим, й могли бы избежать всех дурных; их ничего бы не стоило прогнать й отвадить; мы ведь убегаем от пантеры й медведя й устраиваем на них охоту. Й мы любим собаку, оленя, овечку. (...). В Париже существует два притона: притон воров и притон убийц: воры укрылись на Бирже, убийцы — во Дворце Правосудия!" (переклад на російську Т.Б.Казанської). Якщо брати загальний настрій книжки, то, звичайно, він аналогічний борелівському. Проте Андрусякова книжка власне українська, і найчіткіше пов'язана із національними літературними традиціями. Скажу навіть більше, — це Шевченківські традиції, як би парадоксально комусь таке порівняння не звучало. І це не тільки проявляється у вірші під назвою "Шевченко". Андрусяків Шевченко — це дивне поєднання найпарадоксальніших форм протесту: Бог — Сатана, Авель — Каїн, Іван Хреститель — Саломея, "Він або я або Він", Бог з Машини — Жебрак у Фраку. І вся ця суперечлива боротьба (вражда-любов) відбувається на тлі Всесвітнього Потопу. "На сцені — Всесвітній Потоп. У воді плаває безліч дрібних предметів, серед яких таблички зі старослов'янськими літерами і книжки. Посередині — камера від Т-150, накрита листом фанери. На ній — Хлопчик". Здавалося б, автор бачить і пропонує вихід?! Рано радіємо: "Бог (тепер уже Жебрак): А знаєш, може, воно й краще, коли богом є хлопчик. Може, полегшає...

З таким досвідом важко погодитися. Але такому досвіду ще важче заперечити. Фактично, неможливо. Дивне все-таки враження справляють подібні книжки. Вони приголомшують, пригнічують змістом, деструктивною енергією. І ти починаєш реагувати на неї. Ти починаєш опиратися їй, зовсім не звертаючи увагу на форму. Добра вона чи погана, бо не це є головним у цих книжках. Це спроба лікування? Такий варіант слабо, але прочитується в книжці ("і знову на сатурн з розрізаної литки // лесбійським випаром зійде електрошок"). Але це дуже небезпечний спосіб. У першу чергу для того, хто застосовує його. Треба мати міцні нерви, і бути готовим до найнесподіванішої реакції. Чи зможе витримати сам автор постійну напругу нервів, сил, таланту? Чи зможе автор втримати високу ноту, не сфальшивити? Це риторичні питання, що не вимагають нагальної відповіді. Але навіть постійно пам'ятати про ці питання є не меншою мукою, аніж пробувати відповідати.