«ПІТИ ЗА ГАБІЄЮ»

(Анна Багряна. Етимологія крові. Роман. – К.: Факт, 2008)

 

Щастить нам останнім часом на дебютні романи відомих поетес. Скажімо, Любов Голота за свій перший роман нещодавно навіть Шевченківську премію отримала, – і скільки б не було балачок про те, що це їй далося легко, зважаючи на членство в Шевченківському комітеті її чоловіка Павла Мовчана, та все ж одного елементарного факту годі заперечити: жоден, навіть найзатятіший критик не зважився поставити під сумнів художню непересічність твору. Тепер ось і дебютний роман поетеси молодшого покоління Анни Багряної набув неабиякого розголосу, здобувшись одразу на три літературних відзнаки: міжнародну українсько-німецьку літературну премію ім. О. Гончара, друге місце в конкурсі видавництва «Смолоскип» і третє – в конкурсі «Коронація слова». Хоч це поки що й не Шевченківська премія – але для авторки, якій ще не виповнилося й 30-ти, погодьтеся, доволі вражаючий «арсенал» нагород. Одразу скажемо: цілком заслужених.

В авторитетному столичному видавництві «Факт», у резонансній серії «Exceptis excipiendis» (у перекладі з латини – «все, крім того, що слід вилучити»), роман вийшов під назвою «Етимологія крові». Цю назву, як розповіла сама письменниця, запропонувало їй видавництво – з огляду на ускладненість і малозрозумілість для читацького загалу першої, авторської назви – «За Габією, або Всупереч забобонам».

Крок логічний, і нова назва органічно вписалася в текст. Проте, як на мене, повне право на існування має кожна з цих трьох назв – бо дебютний роман Анни Багряної, як і кожен притомний художній твір, має, ясна річ, не один, а одразу кілька рівнів прочитання. Як, зрештою, й рівнів читацького сприйняття.

Адже комусь із читачів буде достатньо простежити за зовнішньою канвою подій – перетворенням дівчинки Ярослави на дівчину, а відтак і на жінку; перейнятися її сексуальним становленням та непростими, а часом і вкрай заплутаними взаєминами з чоловіками; відзначити «жіночу конкуренцію» з подругою та неодмінні при цьому «жіночі хитрощі»; а може, й пообурюватися чи пожаліти героїню через її химерно послідовну пристрасть до романів із одруженими чоловіками. Це той найперший, найпростіший «зріз» роману, до якого найкраще допасовується назва «Всупереч забобонам». Часто він витриманий у руслі традицій так званої жіночої прози (або ж ненав’язливої інтелектуальної пародії на цей невигадливий, як на мене, жанр). Відтак я мушу тут застерегти деяких надміру запопадливих читачів від поширеної на цьому рівні помилки ототожнювати головного героя з самим автором тексту – зважаючи на те, що письменниця доволі художньо переконливо прописує цей «зріз».

Насправді ж «сексуальні пригоди» Ярослави в контексті роману – не більше ніж «тло» тексту. Оте неодмінне для якісного художнього твору «тло», функція якого – розгорнути на ньому справжні події та ідеї, які автор хоче донести до читача; а також прописати характери своїх героїв, що найкраще робити саме на рівні інтимних переживань. Попса від літератури відрізняється насамперед тим, що автор-попсовик обмежується винятково самим отаким «тлом», зовнішньою канвою «інтиму», не просуваючись углиб кожного людського вчинку й помислу, – саме через це попсовий текст після прочитання одразу ж і забувається, нічого путнього не залишивши в душі читача, а заторкнувши лише якісь його мимовільні, інстинктивні струни. Тим часом письменник, на відміну від попсовика, це «тло» просто використовує як «знімальний майданчик», на якому розігруються справдешні житейські драми й трагедії.

Отож, другий – ключовий – рівень прочитання роману Анни Багряної логічно означується назвою «Етимологія крові». Це «зріз» родинної містики й народної етимології, напрочуд глибокий і серйозний. Тут авторка знайомить нас із цілою низкою персонажів, непроста доля яких болісно, але органічно вписується в непросту долю нації в ХХ сторіччі. Задля пізнання глибинних родинних таємниць (точніше: таємниць роду – але в підсвідомості: національних) письменниця немов проводить нас низкою «больових точок» епохи – від затопленого під час спорудження штучного Київського моря села з містичною назвою Страхолісся до бункерів Української Повстанської Армії. Не переповідатиму тут жодних сюжетів, щоби не псувати читачеві вражень від спричинених текстом серйозних, глибинних розмислів, – скажу лише, що молода письменниця тут напрочуд органічно засвоїла і влучно переосмислила досвід найкращих здобутків сучасної української прози, зокрема «Польових досліджень з українського сексу» Оксани Забужко і «Майже ніколи не навпаки» Марії Матіос. Прикметно, що в нас, завдяки старанням Тараса Прохаська й Марії Матіос, активно художньо осмислюється гуцульська родинна етимологія, тоді як інші не менш духовно багаті етнографічні реґіони ще не знаходили своїх потужних осмислювачів – відтак те, що Анна Багряна активно використовує етимологію Північного Полісся, бачиться напрочуд перспективним шляхом.

І, нарешті, третій – філософський – рівень прочитання роману Анни Багряної, який означується назвою «За Габією». Скажу одразу: як на мій смак, назва «Піти за Габією» була б найточнішою назвою і всього твору. Доля – «ключик», стрижень філософії роману, ориґінально витриманої в річині традиційної української народної філософії. Цей «зріз» найтонше виписаний у фіналі:

«Коли чую про те, що хтось завершив свій земний шлях, коли бачу, як плачуть люди над могилами померлих родичів і друзів, завжди думаю про те, що смерть – це так само природно, як і народження. І кажу їм – тим, які плачуть:

– Це означає – всього лишень – «піти за Габією».

– За Габією? – здивовано перепитують вони мене.

– За Габією, – повторюю і показую рукою поперед себе, але ж – і на землю, пояснюю: – За праслов’янським божеством вогню, у кращий світ, туди, де ми всі колись зустрінемося знову».

Одне слово, на кожному рівні прочитання роман Анни Багряної бачиться напрочуд цікавим твором, поспілкуватися з яким сучасному читачеві буде і цікаво, й корисно. Незважаючи навіть на те, що в тексті не обійшлося без низки дрібних капостей, неточностей і проколів. Скажімо, героїня – аспірантка-мовознавець – вирушає в Карпати «офіційно» для того, щоби вивчати функціонування… дифтонгів у гуцульському діалектному мовленні. І її науковий керівник «благословляє» це відрядження, що виказує в ньому… цілковитого наукового невігласа. Бо дифтонги в українській мовній практиці зустрічаються винятково в північних говірках, а гуцули про таке лінґвістичне диво ніколи й не чули, не кажучи вже про те, щоби його вимовляти. Ясна річ, авторка легко могла уникнути цього проколу, якби просто заглянула у свій вишівський конспект із діалектології.

Звісно, художній тканині тексту такі проколи не загрожують, – але все ж, краще було б обійтися без них…

Іван АНДРУСЯК