«ЩО МЕНІ РОБИТИ З МОЄЮ СВОБОДОЮ?»

(Сашко Ушкалов. БЖД. Роман – К.: Факт, 2007)

Саме цим заголовним питанням, поставленим у романі «БЖД», привернув до себе читацьку увагу молодий харківський письменник Сашко Ушкалов. Питанням, на котре немає й, очевидно, не може бути універсальної відповіді – а проте сама його постановка виявляється вкрай важливою для «ґенерації-2000», до котрої себе причисляє автор. А де свобода, там неодмінно зринає «попід білі ручки» й безпека – без цього в сучасній «життєдіяльності», як то кажуть, далеко не забредеш…

Колись вважалося, що написати перший роман у двадцять із хвостиком років неможливо, що перш ніж братися до такого поважного жанру, слід попрацювати де-небудь «на виробництві», набратися передового досвіду – і тільки тоді «вжарити». Найпарадоксальніше, що з нашим автором саме так усе й відбувалося – ось лише яке ще виробництво можливе в «танковому» Харкові на початку третього тисячоліття? Звичайно, літературне. А «цех», із якого завжди все починається, – поетичний…

Жарти жартами, але всі дотеперішні писання Сашка Ушкалова й справді видаються своєрідною «підготовкою» до дебютного роману, виданого «Фактом» у популярній серії «Exceptis excipiendis». І першою справді була поетична збірка «Перипатетика-блюз» (2002), де автор напрочуд доречно переймався мітотворенням сучасного меґаполісу – намаганням “на бетоні-стіні синьо-жовтим балончиком” малювати Америку й надсадним усвідомленням того, що “сонце насправді щоднини встає з-за московський церкви, аби сісти по тому за арабські гуртожитки”…

Відтак зовсім не дивно, що всі ці абсурди дуже швидко перестали для нашого автора вкладатися в розмірену парадигму поезії, і вже 2006 року Сашко Ушкалов видає збірку із семи, за авторським визначенням, «абсурдових п’єс» із наголошено комп’ютерною назвою «ESC». Уже тут, попри відверто «грайливі» тональності й учнівсько-постмодерну «замороченість», віднаходимо цілу низку напрочуд хвацьких образів-символів на означення «хисткості світобудови». «Вони забивають китів, на яких плавають… розумієте, забивають своїх персональних китів, аби ті не мучились», – каже Гів Няр, персонаж п’єси «Сто бак$ів», і покликання тут самоочевидні.

Досвід урбаністичного мітотворення й абсурдистського світосприйняття в романі «БЖД» відчутний напрочуд виразно – маємо тут своєрідну «штрихпунктирну панораму» сучасного Харкова, на тлі якої небезуспішно «шукає себе» типовий представник згаданої вже «ґенерації-2000» Баз, перманентно втрапляючи в ситуації напозір відверто комічні, проте насправді характерно трагічні своєю невиправною абсурдністю. Суть цих ситуацій у тому, що постмодерна свобода однаковою мірою доступна кожному – але кожен далеко не однаковою мірою може нею скористатися. Нерідко свободи, такі різні за своїми векторами, «труться» одна об одну, викрешуючи іскри, здатні спричинити феєричні пожежі, – і тоді людям нічого не залишається, як вигадувати різноманітну дурню, щоб ці іскри гасити. У шкільних та університетських курсах ця дурня зазвичай іменується божевільно-абсурдистською абревіатурою БЖД – «безпека життєдіяльності». Залік із цієї дисципліни якраз і мусить скласти згаданий Баз, щоб отримати диплом бакалавра, – та вся справа виявляється в самій життєдіяльності, котрій не зарадить будь-яка дисципліна, при всій несусвітній багатозначності цього поняття:

«Ось воно, ось його довбане БЖД, прокажена школа виживання, правила, що по пунктах дозволять вибитися із числа лузерів. Правила, де в головному пункті йдеться про те, що ти маєш стати жополизом[1], вижити, дожити до шістдесяти, провести свій корабель і так далі… а потім дивитися щовечора в телевізорі на таких самих жополизів і залишати щелепи на поличці в склянці, тим самим лякаючи і доводячи до неврозів своїх онуків, якщо вони в тебе колись будуть…»

Одне слово, маємо в романі Сашка Ушкалова чергову спробу зобразити «героя нашого часу», котрий укотре виявляється «зайвою людиною». Довколишня «безпека життєдіяльності» вперто вдовбує йому в голову: «ти свабодєн», і все, що тобі залишається, – слідувати за американським проповідником Білом Дауном, який утрапив до Бога на мопеді «Ямаха» (між іншим, згаданий Гів Няр із п’єси – теж американець, полюбляє наш автор такі образи…); одначе Сашків герой так і не складає цього заліку, доводячи, що він, попри все, таки вільний, а отже, здатен утрапити до омріяного моря, притому не конче на мопеді – принагідний трейлер теж не завадить. Тож недарма про цей текст заговорили як про свого роду «житейську філософію нового покоління». Принаймні світовідчуттям герой Сашка Ушкалова суттєво відрізняється від героїв, скажімо, Сергія Жадана і Анатолія Дністрового, з чиїми романами «Депеш мод» і «Пацики» «БЖД» помітно перегукується. Тут якраз і відчитуємо оту «дивовижну легкість буття», з котрою не впоратися жодним абревіатурним пасткам, які з маніякальною впертістю настановляє на кожного з нас постмодерний світ.

«Що мені робити з моєю свободою?» – іронічно запитує Сашко Ушкалов. І фішка в тому, що навіть пробує відповісти на це питання, котре в принципі не має відповіді. Шукай трейлер і їдь до моря – ось його рецепт. Що ж, це бодай варіант…

Іван АНДРУСЯК