Марина і Сергій ДЯЧЕНКИ

ОЛЕНА Й АСПІРИН

Переклав з російської Іван Андрусяк

ЧАСТИНА ПЕРША

Неділя

Хруснув шкалок під каблуком.

У всьому районі не горіли ліхтарі. При світлі зір Аспірин простував від гаража додому.

Можна було піти довшим і відносно безпечним шляхом упродовж вулиці, але Аспірин не був дівчиськом і не боявся нічних розбійників. У підворіттях смерділо, але він і до цього ставився по-філософськи. Ще кілька хвилин, і за ним зачиняться металеві двері під'їзду. Консьєрж Вася знає, що по неділях Аспірин повертається не о третій і не о четвертій, а всього лише о пів на другу, і, може, вийде зустрічати...

Він увімкнув олівець-ліхтарик, завернув у підворіття і майже одразу спинився, побачивши її.

Спочатку йому здалося, що дівчинка намальована на стіні - такою нерухомою і пласкою вона здавалася на фоні червоно-синьо-чорних графіті. Але ось промінь світла торкнувся її обличчя, вона примружилася, затулилася долонею і міцніше притиснула до себе плюшеву іграшку - мабуть, ведмедя.

- Ти що тут робиш? - вирвалося в Аспірина.

Він посвітив ліхтарем довкола: у тунельному підворітті нікого більше не було. Тоді він знову навів промінь світла на дівчинку - не на лице, а на руки, що міцно стискали невідоме звірятко.

- Ти що тут робиш? - повторив він уже суворо.

Дівчинка мовчала.

На вигляд їй було років із десять. Не сказав би, що це бродяжка чи жебрачка, ані навіть нещасна дитина, яку забули на вулиці п’яні батьки. Здавалося, вона навіть не злякалась. У рухові, яким вона обіймала іграшку, було більше сором'язливості, ніж страху.

- Що, посварилася з батьками? - припустив Аспірин і одразу відчув себе ідіотом.

Дівчинка мовчала.

- То так і будеш тут стояти? - Аспірин сердився усе дужче. - Зараз прийде злий дядько і насилить тебе на ножик... Де твої “шнурки”?

Дівчинка, здалося, здивувалась. Чи то перспективою зустрічі зі “злим дядьком”, чи раптовим інтересом Аспірина до її взуття.

- Ну ходімо, - сказав роздратований Аспірин, уже готовий відважити дівчиську ляпаса. - Ходімо, здам тебе в міліцію, нехай вони шукають твоїх предків. Кретини, глядіти треба краще за дітьми...

Аспірин боявся, що дівчинка заплаче, і тоді дурнувата ситуація переросте в критичну. Насправді він ходів передати свою знахідку консьєржу Васі: той був доброю людиною, роздавав у хороші руки приблудних кошенят і щенят, а минулої зими влаштував навіть якогось безпритульного.

Дівчинка дивилася ясним, уважним, цілком дорослим поглядом.

- Злякався? - запитала вона нарешті.

- Я?!

Він одразу збагнув, що дівчинка має рацію. Він і справді злякався - чи відповідальності, яка незбагненним чином звалилася на нього в цьому підворітті, чи чогось іншого. Тіні дівчинки поверх потворних графіті?

- А чого ти тут стоїш геть сама? - запитав він уже м’якше.

- Я не сама. Я з Мишком, - вона відтулила нарешті від грудей і показала Аспірину світлокоричневого ведмедика з пластмасовими очима.

- З Мишком - інша річ, - стомлено пробурмотів Аспірин. - Де ти живеш?

Дівчинка непевно знизала плечима.

- Не можна дітям уночі стояти в підворітті, - Аспірин сам собі здавався старим тупорилим занудою. - Тут небезпечно.

- Так, - погодилася дівчинка. - Він мене шукає. Він прийшов за мною.

- Хто?

Дівчинка не відповіла.

Аспірин прокрутив у голові ймовірні ситуації. Батьки посварилися, можливо, розлучені. Або мати алкоголічка, а дитину відсудили татові. Малоймовірно, але всяке буває. Одним словом, тато за нею прийшов, а вона з ним чомусь іти не хоче. Побутовуха на всю катушку. Ранньо-підліткові проблеми.

- Так, - сказав він рішуче. - Або ти йдеш зі мною, або... стій собі. То як?

Дівчинка мовчки дивилася на нього круглими, як із плаката, блакитними очиськами.

- Я пішов, - сказав Аспірин із полегшенням. – Мені тільки сімейних сцен бракувало.

Він спрямував промінь світла на щербатий асфальт під ногами і попрямував до виходу з підворіття. Попереду, в прорізі арки, мерехтіли зірки. Як добре, що в мене немає дітей, думав Аспірин, виходячи під чисте літнє небо. Як добре, що я не одружився тоді з Люською, думав він, завертаючи в наступне підворіття. Як добре, що я...

Думка обірвалася. На дитячому майданчику - де ж іще? - під засихаючою від ядухи липою гніздилися обкурені малолітки.

А може, й не обкурені. Може, повнолітні. У темноті не збагнеш. Не полічиш вогники цигарок, не спитаєш документи.

- Ей, ти! Йди сюди!

Аспірин порснув у компанію променем з ліхтаря. Шестеро. Одна дівка. І що найнеприємніше - бультер'єр.

- Не сліпи, падла!

Гарчання.

Аспірин погасив ліхтарик і тихенько відступив до виходу. Може, самі відсохнуть і самі відваляться?

Та ба.

- Йди сюди, кажуть тобі! Краще буде!

- Що треба, хлопці? - запитав Аспірин по-діловому. - Я - ді-джей Аспірин...

Іржання. Ці дітлахи або не вірили йому, або не слухали радіо.

- Аспірин-піндорин, прикурити не знайдеться? - лунко запитала дівка.

Він відступав, не зводячи ока із собаки. Один його приятель колись мав такого. Відгриз середній палець на лівій руці - власному хазяїну...

- Притримай пса, - запропонував він холодно.

Іржання. Дівиця заливалася найдужче. Яке неприємне поєднання, подумав Аспірин, - дівка і собака...

- Абель, фас! Відірви йому яйця!

Аспірин повернувся й побіг. Палицю мені, палицю, краще залізну, краще заточену... Ніколи підібрати цеглину... темно... а балончик, що цілий рік провалявся в торбі, сьогодні лишився в баґажнику - лежить у гаражі, відпочиває...

Тьмяно спалахнув ліхтар при вході в підворіття. Цього світла саме вистачило Аспірину, щоб не налетіти в темноті на сміттєвий бак. Він в останній момент ухилився, оглянувся й побачив у світлі ліхтаря, як бультер'єр, схожий на фаршировану бліду панчоху, мчить подвір'ям, а слідом біжить восьминога проява, чотири роти репетують, а вісім рук місять повітря...

Тільки тепер Аспірин згадав про дівчинку, яка й досі, мабуть, стоїть у цьому підворітті й притискає до грудей ведмедика.

Він підхопив із землі уламок цеглини, жбурнув у пса і майже втрапив. Тварюка вповільнила біг, але ненадовго.

- Скотино! Ти що робиш! - репетувала дівиця. - Абель, взяти!

Аспірин забіг у підворіття. Світло ліхтаря наскрізь прострелило бетонний коридор. Дівчинка, всупереч сподіванням Аспірина, не втекла, почувши лементи, тупіт і гарчання, а тільки дужче втиснулася в стіну.

Аспірин схопив її за руку й потягнув за собою. Даремно, мабуть. Він і сам, без баласту, бігав значно повільніше від коротконогого собаки.

Вибігли. Дівчинка вирвала свою руку з руки Аспірина, обернулася й кинула ведмедика назад у пройму арки, де на стінах стрибали тіні.

Спочатку він почув крик - вереск, зойк, що розриває чиїсь голосові зв’язки.

І за секунду побачив величезну тінь, що виростила на бетонній стіні поверх зблідлих від страху графіті.

Глухо ухнув собака. Щось гепнулося об стіну й об підлогу. І стало тихо. Тільки тупіт ніг затихав далеко-далеко...

У сусідніх будинках засвітилися вікна.

- Тікаймо, - сказав Аспірин несвідомо, за покликом інстинкту.

- Зараз, - відповіла дівчинка. - Мені треба забрати Мишка.

Вона увійшла в пройму арки, підняла щось із асфальту, дбайливо обтрусила й притисла до грудей. Аспірин глянув поверх її схиленої голови: у підворітті нікого не було. Оддалік, біля протилежного входу, лежав розшматований труп собаки.

- Ходімо, - сказала дівчинка.

Він схопив її за руку й потягнув геть, намагаючись триматися в тіні й за жодних обставин не потрапляти на очі розтривоженим сонним обивателям, чиї голови то тут, то там визирали з вікон, кватирок, балконів.

* * *

Повністю повість Марини та Сергія Дяченків “Олена й Аспірин” в українському перекладі Івана Андрусяка читайте окремим виданням, яке готується до друку у видавництві “Теза”. Вихід книжки заплановано на 14 квітня 2006 року