СТВОРИТИ КАНОН

(Українська мала проза ХХ століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва. – К.: Факт, 2008)

Творити канон – справа невдячна, проте не така вже й рідкісна. Гадаю, що кожен із нас устиг спізнати її принад, із тієї чи іншої житейської нагоди спробувавши смаку хай і маленького, але власного, «приватного» канонотворення, – а відтак і розчарувань при зіткненні з чужими настільки ж «приватними» канонами (чи канониками). Тому й кажуть, що про смаки не сперечаються, – бо найчастіше і найзатятіше люди сперечаються саме про смаки.

Антологія «Українська мала проза ХХ століття», яка нещодавно побачила світ у київському видавництві «Факт», якраз і бачиться такої черговою – не першою й далебі не останньою – спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства. І спробою, одразу ж завважимо, вельми переконливою – чи ж то жарт: 1510 сторінок, «грубезний талмуд, яким можна і бичка вбити»! І хоча переконливість обсягом, ясна річ, справа позірна, проте на масштабність задуму вказує вже й вона.

І все ж відібрані професором Вірою Агеєвою 30 авторів, кожен із яких представлений 1-5 текстами і короткою передмовкою, писаною сучасним письменником чи літературознавцем, якому той або інший автор чимось особливо близький, – це канон чи ні? Для того, щоби кожен із нас міг максимально чесно самому собі відповісти на це запитання, спершу подумаймо: якщо вести мову про українську прозу ХХ століття, то який жанр буде у ній не просто ключовим, а – визначальним? Для націй з давно усталеною державністю, а відтак і культурними та мистецькими традиціями, з давно «настояним» укладом життя, – для таких націй не лише в минулому, а значною мірою вже й у позаминулому столітті був, ясна річ, роман. Проте для українців така елементарна людська річ як розмірений і усталений уклад життя протягом ХХ століття була радше недозволеною розкішшю. Революції, війни, голодомори, кілька розпачливих спроб вибороти незалежність, окупант змінюється окупантом, щоразу все лютішим, кілька разів інтелектуалісти тотально винищуються – фізично! Чи було нашим письменникам за таких умов до роману? Вочевидь, ні. за все ХХ століття в нашому письменстві не набереться й десятка романів, з яких хотілося б украсти антологію – від Ольги Кобилянської, далі провал, Володимира Винниченка, провал, Валер’яна Підмогильного, Юрія Яновського, знову провал, Івана Багряного, провал, Василя Земляка, ще провал, а тоді вже Валерій Шевчук, Павло Загребельний та інші, не так і багато… Виразником національного духу хоч-не-хоч залишалася поезія. А коли доходили руки до прози, то поставала новела – оце і є «наш» жанр у ХХ столітті…

Найкраще це збагнути на прикладі. Ось один із таких українських авторів – Юрій Косач. «Нетиповий» – але саме через це напрочуд виразний.

Бо «він шукав Україну в Європі». Мало того? Він її там знайшов. Бодай тому, що не мав іншої ради. Бодай тому, що ніде інде її вже не було – принаймні для нього…

Було – інше. Була культура. Європейська культура, глибоко органічна для цього нащадка шляхетного українського роду. Усмоктана з молоком матері точнісінько так само, як і власна усвідомлено горда українськість. «Щоб не плакать, я сміялась», – недарма саме так написала свого часу його, Косачева, тітка – Леся Українка…

Поєдналося це все в ньому по-бароковому химерно. Інакше не могло й бути! Адже український прояв європейської культури, український розквіт європейської культури, українська вершина європейської культури – це і є бароко. І в цій культурі він чувся, як у раю. Навіть коли довкола було пекло…

Тим паче, коли довкола було пекло!

Бо що йому все те, що довкола – насправді ж бо він не там, у трагічних нетрях ХХ століття! Насправді ж він – ось, погляньте – заходить до розкішної зали, щедро й химерно освітленої канделябрами, і церемонно розкланявшись із давніми й хорошими знайомцями, заводить із ними прецікаві розмови про тонкощі дипломатії, про філософські віяння, про прем’єру нової симфонії знаменитого композитора, про життя справжнє, насичене й наснажене, а зовсім не довколишнє… І ось господар, неодмінно мудрий і неодмунні посвячений у всі можливі тонкощі й тайнощі, раптом немов прокидається з довгого розмислу і заводить отієї «України в Європі», від котрої щему душевного стільки ж, як і щастя духовного:

Їхав козак за Дунай,

Сказав: дівчино, прощай…

І гість – той самий знаменитий композитор (трохи, щоправда, глухуватий) – пізнає «Україну в Європі» з його голосу, і чує її мов напливами: то голосніше, то тихше, то знову накочує…

І він, Косач, спілкується з ними, стає ними, він творить із ними свої дивовижні барокові слова, котрих не існує в жодній мові світу, крім його, Косачевої, мови. Він щедро оздоблює ці слова барвистою бароковою пунктуацією… Саме так твориться Україні в Європі!

…Ви, звісно, здогадалися, шановний читачу, що я оповів тут лише про одне з представлених в антології оповідань Юрія Косача – «Вечір у Розумовського». Як на мене, воно чи найвиразніше характеризує ту ситуацію, в яку втрапила українська проза у ХХ сторіччі – ситуацію, коли хочеться зробити, сиріч сказати дуже багато, а головне, дуже багато чого має сказати український письменник – але так мало для цього змоги, що мусить максимально «утискати», «утрамбовувати», «концентрувати» – і мріяти, мріяти, мріяти про те, що колись вибореться-таки той необхідний усім розмірений уклад життя, і можна буде написати і про Україну, і про Європу, і про гетьмана-дипломата Розумовського, і про великого композитора Людвіґа ван Бетговена, чия знаменита обробка української народної пісні на слова Семена Климовського «Їхав козак за Дунай» якраз і звучить мов напливами: то голосніше, то тихше, то знову накочує…

Це – лише один з епізодів української новелістики ХХ століття. Один із тридцяти епізодів… Бо антологія «Українська мала проза ХХ століття» – це, за великим рахунком і за малими винятками (кілька романів), і є вся українська проза ХХ століття. І є – канон!

Із жалем констатую, що в антології нема Івана Франка – особисто для мене минуле століття починається саме його новелою «Сойчине крило». Утім, формально та новела писана ще в XIX-ому, так що мої претензії залишаються «поза кадром»… Зате з приємністю констатую, що в ній нема жодного соцреаліста – навіть Олеся Гончара. Це правильно – досить нам говорити про літературу там, де вона й не снилася, і не ввижалася…

Але те, що в ній є – отих 30 авторів і близько сотні текстів, – це неабищо! Це справжня література. Велика. Українська. Бодай тому ця книжка варта того, аби бути в домашній книгозбірні кожного «притомного» українця. Якщо в тій бібліотеці, звісно, немає тридцяти книжок – кожного з представлених в антології авторів…

Іван АНДРУСЯК