Саме так закінчиться світ

Саме так закінчиться світ

Саме так закінчиться світ

Не вибухом а схлипом

Три роки, поневаживши свій час,

Він воскрешав загублене мистецтво

Поезії – питоме і нестерте,

“Возвишене”. Волаючого глас

Во пустищі – бо ж народився він

В напівдикунському замшілім краї.

Із жолудя не лілія зростає.

Капани. На живця ловився лин.

Відкрилось слуху. Моря смак

Його манив нестерпно так,

Аж скелі зрушував собою.

За Пенелопу слугував Флобер,

Ловилась риба і мала, й велика.

Парад світил не вабив і не кликав –

Церцеїн волос любий був тепер.

Не торкнутий “колобігом буття”,

Ні речником, приреченим на подив,

Ні древніх муз улюбленим дитям.

Вік зображати вимагав

Його розбурхані гримаси –

Не класичний мідний гарт,

А модерні зліпки часу.

Осяяння – безпросвітна дурня.

Жодних тобі викрутасиків.

Краще свідома брехня,

Ніж парафрази класиків.

“Вік вимагав” форми порожньої,

Але реакції зримої;

Кінематографічної прози,

А не скульптурної рими.

У плаття для чаю чайний колір –

Це вам не муслини на Косі.

“Замінила” піанола

Сапфо тонкоголосу.

Що фалос, а що амброзія –

Однакова пустота.

Калібан тіснить Аріеля,

Діоніс – Христа.

Все на світі мінливе, –

Мудрий сказав Геракліт;

Але дешевий несмак

Доконає цей світ.

Яка ще краса християнська –

Нам би вироби з Самотракії.

Нищать торговці лакомі.

Що нам Фавнова плоть

Або святих терзання.

Маємо прес для вафель;

Право на обрізання.

Всі люди рівні, але,

Коли нема Пісістрата,

Ми вибираєм правителем

Йолопа чи кастрата.

О сяйний Аполлоне,

І бог, і герой, і людина

Покриті бляшаним вінком!

Загинули міріади,

Найкращі з найкращих,

За стару конаючу суку,

Трухляву цивілізацію.

Запальні погляди під віками домовин –

За кілька сотень потрощених статуй,

За кілька тисяч пошарпаних книг.

У кремовій каюті самохідної яхти

Містер Ніксон по-приятельськи мені віщав:

“Не тягнуть волинку. Подумайте

Про слабинку оглядача.

Я був таким же бідним, як ви.

Спершу, звичайно, я просто збирав

Гонорари – по п’ятдесят під ту пору, –

Казав містер Ніксон. –

Повірте мені, візьміть для себе колоночку,

Навіть якщо вам це й бридко.

Оглядачам – на лапу. Із п’ятдесятки

За півтора року я доріс до трьохсот.

Найтвердішим горішком

Виявився такий собі доктор Дандес.

Я на людей дивлюся під одним ракурсом –

Купить чи не купить він мою роботу.

Чайові – штука незлецька, чого не скажеш

Про літературу – тут їх не діждешся.

Зльоту шедевра ніхто не визнає.

І пофіґ віршики, хлопче,

Кому ця дурня потрібна”.

……………………………………………………

Таке радив мені приятель Блавґрема:

“Досить пертися проти течії.

Прислухайся до людей. Дев’ятдесятники

Побавилися в цю гру, і видихлися, і лопнув міхур”.

Я тинявся вечірніми завулками з хворою головою

і, соромливо зиркаючи на місяць, як я думав про тебе, Волте

Вітмене!

Голодний, утомлений, я йшов купувати собі образи,

і забрів під неоновий склеп супермаркета, і пригадував

перелічувані у твоїх віршах речі.

Ну й персики! Ну й півтони! Покупці вечірні

цілими сім’ями! Проходи запруджені чоловіками! Дружини

біля гір авокадо, діти між помідорів! – і ти, Ґарсіє

Лорко, що тобі треба було серед кавунів?

Я бачив, як ти, Волте Вітмене, бездітний старий

нівелянте, щупав м’ясо на холодильнику

й пас очима хлопчиків із бакалії.

Я чув, як ти їх запитував: хто заколов поросят?

Скільки коштують банани? Чи справді це ти, мій янголе?

Я ходив за тобою блискучими алеями консервних

бляшанок, і за мною плівся магазинний сек’юріті.

Ми блукали з тобою, самотні, куштуючи подумки

артишоки, смакуючи всіма замороженими

делікатесами, і завжди виминали касиршу.

Куди ми йдемо, Волте Вітмене? Крамниця зачиниться за годину.

Куди поведе сьогодні твоя борода?

(Я беру твою книгу і мрію про нашу одіссею

по супермаркету, і відчуваю – все це бридня).

То й що – ми блукатимемо цілу ніч пустельними

світла у будинках, і ми самі.

Тож підемо додому, виминаючи сонні сині

авто, мріючи про втрачену Америку любови?

О любий батьку, старче сивобородий, самотній учителю

мужности, якою була в тебе Америка, коли Харон

перевіз тебе на туманний берег, і ти стояв

і дивився, як губиться човен у чорних потоках Лети?