ЧИ ЦІКАВА СВІТОВІ УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ?

Іван АНДРУСЯК

Минулого четверга в київській книгарні «Є», проїздом на літературний фестиваль «Харківська барикада», гостювали польські поети Анета Камінська і Ян Капелла. Нібито ж столичну літературну публіку не здивуєш гостями з-за кордону – читання за участю іноземних авторів у Києві відбуваються не те щоб надто часто, та принаймні регулярно, – однак ця зустріч дає черговий привід розмислити не лише про суголосність творчих пошуків в українській та інших європейських літературах, але й про приступність (чи радше малоприступність) української літератури для європейського читача. Привід цей дає передовсім Анета Камінська, яка в себе на Батьківщині відома не лише як чудова поетка, але і як блискучий перекладач з української.

Утім, на київську публіку Анета передовсім справила незабутнє враження читанням власних поезій із нової збірки, яку вона називає «інтертекстуальною» – композиція цієї книжки, оформлення, добір текстів і навіть добір шрифтів продумані таким чином, щоби справляти враження інтернетного он-лайн-спілкування з читачем. Такі речі нині доволі популярні – проте все залежить від того, наскільки талановито вони зроблені й чи маємо ми справу зі справжньою поезією, чи просто з грашкою. В Анети ж про грашку не йдеться – її поезія напрочуд філологічна, евфонічна (із вишуканим звукописом), одночасно новаторська й витримана в рамцях найкращих традицій сучасного європейського поетичного письма. А вже те, як поетка її читала, просто зачаровувало – вона робила особливий наголос на звукописі й повторах, і це справляло враження дивовижної гармонії! Український письменник Юрко Іздрик тут же читав українські переклади цих текстів, виконані Маріанною Кіяновською – і здавалося, що або це зовсім інші тексти, або ж ті переклади не зовсім вдалі. Але ж ні: я відтак спеціально взяв ориґінали й переклади, доволі прискіпливо їх порівняв, і виявилося, що вся справа в неповторній манері читання самої Анети. До речі, добру поезію все ж найкраще читати «очима», ніж слухати – навіть у найкращому виконанні, – бо з особистого спілкування з текстом відкриваєш набагато більше…

Якщо Анета Камінська – представниця молодого покоління в сучасній польській літературі, то Ян Капелла – наймолодшого. У себе на Батьківщині він дуже популярний передовсім у студентському середовищі, і це не дивно – його тексти доволі відверті, часом навіть епатажні, а ще виразно насичені соціальною тематикою, як то кажуть, «виражають нерв» нинішнього східноєвропейського суспільства. Із виступу Яна український слухач міг легко зробити висновок про те, що наймолодша українська (покоління «двотисячників») і польська поезія надзвичайно близькі за тематикою, напрямами творчого пошуку, навіть ідеями. Це було особливо помітно, бо українські переклади віршів Яна (виконані знову ж Маріанною Кіяновською) читав поет-«двотисячник» Богдан-Олег Горобчук; а відтак він читав і власні тексти, які з Яновими виявилися настільки співзвучні змальовуванням відвертих сцен відвертою лексикою, що відома поетка й критик Богдана Матіяш, яка вела вечір, не змогла втриматися від скрушної репліки з цього приводу…

А протягом другої частини зустрічі Анета Камінська виступала в ролі перекладача, і це було особливо цікаво. Українські поети Мар’яна Савка, Юрко Іздрик, Богдан-Олег Горобчук, Богдана Матіяш, Іван Андрусяк (ну, так, мені теж пощастило взяти в цьому доброму дійстві участь) і прозаїк Ксеня Харченко читали свої тексти рідною мовою, а відтак Анета демонструвала, як ці ж тексти звучать польською. Гадаю, що всі, хто прийшов це послухати, отримали неабияке задоволення не так від нас (ну, це зрозуміло), як від Анетиного читання й Анетиних інтерпретацій. Я ж пережив при цьому справді неповторне відчуття того, що для поета мати справді класного перекладача – велике щастя! І це щастя, у випадку з Анетою Камінською, доводиться пережити цілій плеяді сучасних українських поетів одразу кількох поколінь – від «постшістдесятника» Василя Голобородька й «вісімдесятниці» Оксани Забужко до наймолодших Катріни Хаддад чи того ж Горобчука. Всі ці автори увійдуть до антологій сучасної української поезії польської мовою, яку Анета готує до друку, – а наразі їхні тексти в Анетиних перекладах щедро публікує польська не лише літературна, а й загальнополітична преса. Я, скажімо, нещодавно був щиро подивований з того, що мій вірш у перекладі Анети Камінської раптом з’явився в авторитетній «Ґазеті виборчій»! Причому то була аж ніяк не політична, а така собі природничо-філософська лірика! Уявляєте в нас щось подібне в загальнополітичній періодиці? Я теж не уявляю… І, звісно, там був не лише мій текст – вірші багатьох сучасних українських поетів там з’являлися; тобто йдеться не про якийсь виняток, а про правило для польської преси друкувати такі речі!

Одне слово, все чудово, всі задоволені. Але постає одне дуже цікаве питання: феномен перекладача Анети Камінської – це правило чи виняток? Себто, чому Анета взагалі взялася перекладати сучасних українських авторів? І чи багато є таких перекладачів в інших, принаймні європейських країнах? Отут уже радощі закінчуються й починаються суворі будні. Звісно, в тій же Польщі є ще Богдан Задура, польський поет українського походження, який багато перекладає українських поетів, передовсім середнього й старшого покоління. Є поодинокі зацікавлені люди в Сербії, Хорватії, Чехії, Росії… Але тенденції нема. Поміж тим, як бачимо на прикладі навіть цієї зустрічі з Анетою і Яном, сучасна українська поезія дуже суголосна з тим, що роблять наші європейські колеґи – а отже, потенційно цікава європейському читачеві. Поодинокі приклади «прориву» це підтверджують – скажімо, успіх перекладених на словацьку й чеську поетичних збірок чудового закарпатця Петра Мідянки…

А тенденції нема тому, що у нас уся ця справа віддана на поталу самим авторам, і більше нікому до цього діла нема. Автори ж різні бувають… Знаєте, як зацікавилася українською літературою польська поетка Анета Камінська, у роду якої взагалі немає українських коренів і яка ще кілька років тому й подумати не могла про те, що вивчить українську мову й перекладатиме з неї? Усе дуже просто: на одному з літературних фестивалів вона познайомилася й подружилася з українською поеткою Маріанною Кіяновською, яка багато й талановито перекладає сучасних польських поетів. А відтак подруга сказала подрузі: будеш перекладати! І все… Саме на таких контектах і тримається вся промоція нашої літератури в світі…

Ось коли в нас зможуть повноцінно запрацювати літературні аґенти; коли видавництва будуть зацікавлені (передовсім фінансово) в якомога ширшій промоції своїх авторів, а не просто забиратимуть у письменників авторські права на ті чи інші потенційно популярні тексти й «маринуватимуть» їх у себе, – тоді, може, справа й зрушиться з особистих контактів у бік чогось більш системного. І тоді, може, й держава дійде розуміння того, що необхідно популяризувати вітчизняну класику за кордоном. (Проте винятково класику; я категорично проти того, щоби держава в особі будь-якої своєї інституції, тим паче Спілки письменників, утручалася в те, хто, де й кого має перекладати чи видавати – а такі прецеденти були). Тут потрібне не монополізування, а навпаки – створення умов. Умов для того, щоби знайти друзів у різних країнах, навчити їх української мови й роботи з українською мовою – а вони вже хай самі вирішують, що з наших сучасних писань цікаве їхньому читачеві. Поки що цим займаються одинаки-ентузіасти – і це прекрасно, що вони є, та ще й такі талановиті як Анета Камінська. Однак було би набагато більше користі, якби робили це стосовно сучасної літератури видавництва та літаґенти, а стосовно класики – спеціально підготовлені державні службовці.