ВІДПОВІДІ ІВАНА АНДРУСЯКА НА ЗАПИТАННЯ ІНТЕРНЕТ-ВИДАННЯ «ЗАХІД.НЕТ»

– Розкажіть, будь ласка, як йшла робота над книгою дитячих поезій Грицька Чубая, яку презентували у Львові, хто відбирав твори, хто робив художнє оформлення, скільки часу вона створювалася?

– Підготовка тривала близько року – узгодження деталей, добір текстів, пошук художника, який зміг би адекватно відчути цю поезію… Тексти добирала дочка поета Соломія, і підійшла до цього з неабияким смаком. Ну, а відтак своє, вражаюче для мене вміння «побачити» книжку ще до того, як приступити до роботи з нею, продемонструвала наш шеф-редактор Діана Клочко. Вражаюче тому, що я – «людина тексту», і кожна книжка для мене є перш за все річчю вербальною, на більше моя уява не претендує. А ось пані Діана – «людина візії», і вигляд кожної книжки видавництва «Грані-Т» – це її вміння «бачити». Вона ж власне й «побачила», що відчитати дитячого Чубая в малюнках найкраще зможе молода художниця Оля Гаврилова. Те, що з цього вийшло, особисто мені дуже подобається. І реакція читачів, за якою я мав змогу спостерігати на презентації і в книгарні, така ж захоплива – а це найголовніше.

– Чи Чубай для дітей так само сильний, як Чубай – дорослий поет?

– Гадаю, що так – тим паче, що «дитяча» іпостась Григорія Чубая дуже органічна для власне дитячого світосприйняття, а цього далеко не кожному «дорослому» поетові вдається домогтися. До того ж, у багатьох текстах зі «Скоромовки не для вовка» напрочуд виразно прочитується відгомін не лише тем і мотивів (на це доречно звернув увагу під час презентації Тарас), але й неповторного «поетичного почерку» Чубая. Досить згадати горобчика, який від поета, що написав для хлопчика скоромовку, вимагає написати для нього цвірінькавку. Це круто! І я не уявляю, хто ще міг би створити такий кайфовий образ!

– Як літературний редактор видавництва, котре має добрий десяток серій дитячої літератури, як ви б оцінили ситуацію з сучасною українською літературою для дітей? Чи трапляються автори такої величини як свого часу наші дитячі класики – Нестайко, Забіла? Що характерно для цієї літератури, а чого, на Вашу думку, у ній бракує?

– Бракує нормального літературного процесу: конкуренції між видавництвами, розмаїття заохочувальних конкурсів, які привертали б усе нову автуру, спеціалізованих видань, нарешті – притомної критики. Я вже це казав, і не боюся ще не раз повторити: якби в нас було з десяток-півтора таких видавництв, як «Грані-Т», які пріоритетно й професійно працюють насамперед із сучасними українськими дитячими авторами, тоді все було би набагато цікавіше. І якби ще люди, які працюють у всіх, а не лише в деяких дитячих видавництвах, були бодай елементарно грамотними й мали художній смак…

Бо нині на роль «дитячого письменника» запросто – і не без «успіху»! – може претендувати будь-який чоренний графоман, який має «блат» у тому чи іншому видавництві, й у висліді полиці книгарень заповнені писаниною якихось ірин сонечок та інших ходосів, яку дітям не те що читати, а й показувати не можна! А тим часом блискуча – одна з найкращих, які лише я в своєму житті читав! – збірка дитячих поезій Юрія Бедрика «Тьотя Бегемотя» п’ятнадцять років не може знати свого видавця! Ті вірші давно вже «затягали» по журналах, антологіях, хрестоматіях – а книжкою вони досі так і не вийшли! Хіба це нормально?!

І ще: чи багато в нас письменників (не графоманів маю на увазі, а справді талановитих людей) пріоритетно працюють у дитячій літературі? Як на мене, максимум десятка півтора. Для майже п’ятдесятимільйонної нації це катастрофічно мало! Звичайно, серед них є Леся Воронина, яка об’єктивно вже класик, є Галина Малик, Зірка Мензатюк, Володимир Рутківський… Є, як це не парадоксально, Андрій Кокотюха, який несподівано написав цикл дуже класних дитячих детективів; або ще один парадокс – Степан Процюк, який так само несподівано написав цікаву підліткову любовну повість із трьох частин про Марійку і Костика! Є дуже талановиті молоді автори, серед яких я особливо хотів би виділити Марину Павленко, Сашка Гавроша і Сашка Дерманського. У дитячій поезії маємо неповторного Романа Скибу, дивовижну Мар’яну Савку, цілу низку цікавих дебютантів; та й кількох поетів старшої ґенерації, таких як Анатолій Качан чи Ігор Січовик, як на мене, рано списувати з рахунку… Так що потенціал є – але системи поки що, на жаль, нема. А без системи далеко ми не заїдемо.

– Чи є в нас потенційний творець української «поттеріани» чи «Хронік Нарнії»?

– А навіщо?! Це мода – і як усяка мода, вона скороминуща. Особисто мене вже тіпає від засилля усіх цих відьмочок укупі з глибоко паралельними світами. Якщо ми хочемо створити щось справді вартісне, мусимо не плестися позаду, а шукати щось своє. Що це може бути? Та що завгодно! Шкільні історії, яких нині чомусь просто не існує, а читацький попит на них величезний. Пригодницькі повісті з умілим використанням (але не «затиранням» і не «пережовуванням») української народної мітопоетики. А може, навіть своєрідний дитячий варіант «фортінбрасових хронік», які свого часу виписала «рецептом» нашій дорослій літературі Оксана Стефанівна Забужко…

– На Вашу думку і з особистого досвіду, чи може український письменник і дитячий зокрема, їсти хліб, зароблений своїм пером чи то б пак, клавіатурою, чи творчість залишається на рівні хобі, просто є внутрішньою потребою?

– Дитяча книжка – це, ясна річ, бізнес. І то не найгірший бізнес. Щоправда, наразі лише для видавців. Автор у цьому бізнесі поки що одна з найслабших і найгірше оплачуваних ланок. І так буде доти, доки не буде реальної конкуренції, змагання багатьох видавництв за класний текст.

– Нещодавно вийшла друком чергова, на цей раз ваша з серії книга «Грані-Т» «Життя видатних дітей». Які творчі постаті стали вашими героями і чим ви керувалися при їх виборі? Як працювали над цією книгою? Чи це є адаптована для дітей белетризована біографія, чи ви відходили від фактажу і давали простір своїй уяві?

– Це новелки, в кожній із яких простежується один-два знакових епізоди з дитинства моїх героїв – такі, які посутньо вплинули на їхнє подальше життя. Ясна річ, я виходив із реальних фактів, які часом довго й важко доводилося вишукувати – аж до таких дрібниць, як, скажімо, чи не був часом день постригу святого Димитрія дощовим… Але в результаті значна частина добутого з неабиякими труднощами матеріалу так до тексту й не увійшла – бо текст уже поставав за законами художньої літератури, лише базованої на реальних фактах, але головне в ній інше – «упіймати людину». Тому, скажімо, два достовірні епізоди з біографії Шевченка, в реальному житті розведені в часі, у моєму оповіданні злилися в один причинно-наслідковий «клубок» – бо це мені здалося художньо переконливішим.

Звісно, все це не стосується тексту про Олексу Довбуша – достовірних відомостей про його дитинство практично не збереглося, тож мій текст – просто казка.

Що ж до того, про кого саме я пишу і чому саме про цих людей, то тут я дозволю собі процитувати фраґмент із передмови до цієї книжки, в якому все це й пояснюю:

«Дмитро Туптало, святий Димитрій Ростовський – бо він наш, український святий, життя якого є справдешнім прикладом великого служіння Богу і людям. А ще тому, що він – великий книжник і поет. Мій улюблений поет!

Григорій Квітка-Основ’яненко – бо вмів поєднувати непоєднанне – сміх і сльози. А ще тому, що він слобожанець, а я люблю Слобожанщину так само, як свою рідну Гуцульщину.

Тарас Шевченко – бо хоч з нього й зробили ідола, та насправді він був дуже класним хлопакою – хоча про це чомусь мало хто знає… І ще тому, що в кожному з нас, українців, є щось від нього – лише геній може «вловити» у своїх творах не просто народ, а кожну людину.

Ніл Хасевич – бо бувають в історії страшні часи, коли кожній людині доводиться брати до рук зброю. Краще б такі часи не наставали ніколи… Але якщо буде треба – то доведеться! І мені, й тобі, друже читачу…

Олекса Довбуш – бо він гуцул, як і я. Він був розбійником, а проте, залишив по собі серед людей добру пам’ять – а це не так просто!»

– Дорослий і дитячий письменник  – це дві ваші рівнозначні «половинки», чи котрась з них таки переважає?

– Ще недавно я був стовідсотково певен у тому, що первинно я – поет, якого знають із «Отруєння голосом», «Повернення в Ґалапаґос», «Часникового соку», «Писати мисліте». Зараз я вже цього не так твердо певен. Писати для дітей мені що далі, то все цікавіше й цікавіше…

– Як Ваші власні діти сприймають Ваші дитячі книжки, чи впізнають себе у героях? Вони строгі чи поблажливі критики?

– Вони люблять мої книжки і дуже активно допомагають їх творити.

– Як досвідчений батько трьох дітей, поділіться своїми «золотими правилами» виховання: що Ви заохочуєте у дітях, що є для них табу? Чи хтось з них робить літературні спроби, хоче піти татовою стежкою?

– Ми з дружиною просто намагаємося розвивати в кожному з них особистість і стимулювати критичне мислення. Табуйованим є лише те, що споконвіку табуйоване в кожній нормальній українській родині: вульгарщина, хамство, лайка, несмак, надмірність, лінощі тощо. Головне ж, що заохочується – любов і повага, причому повага не лише дітей до батьків, а й батьків до дітей.

Що ж до писання, то це поки що найкраще виходить у Лізи. Вона вже має повість «Через міст перейти» і кіносценарій, з якого зробила спробу зняти фільм – поки що невдалу, але все ще попереду. Тепер теж пише щось новеньке, але ще не показувала… Повість, між іншим, непогана – якби по ній ґрунтовно пройтися редакторським оком і скоротити до оповідання, то можна було б і друкувати. Але ми з дружиною вважаємо, що передчасний друк – не так стимулювання, як «ведмежа послуга» дитині. Якщо їй це буде цікаво, якщо є талант, то вона писатиме й далі, а якщо це просто наслідування тата й мами (наша мама науковець і теж пише книжки – дослідження про українську барокову літературу), то воно минеться.

– Яку «смакоту» готує тато Стефи у вихідні? Чи плануєте написати продовження «Чакалки»?

– Я з осторогою ставлюся до продовжень. Зате нова історія з тими ж героями – це вже мені цікавіше. Одна з таких історій уже написана – повість «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекти з дому». Вона готується до друку у «Видавництві Старого Лева» в серії «Обережно: дівчатка!» Запропонував я її не «Граням-Т», а Мар’яні Савці, по-перше, тому що мої дівчатка дуже люблять це видавництво і цю серію; а по-друге, я як автор хотів би, щоб не всі мої дитячі книжки виходили там, де я працюю (тут є певний момент професійної етики), а й в інших хороших видавництвах.

Героями цієї повісті так само є Ліза і Стефа (щоправда, ключова роль цього разу в Лізи), і з ними там трапляється чимало кумедних і повчальних пригод – але Чакалки там нема. Зате Чакалка є в іншій повісті, яку я саме прописую. Її робоча назва – «Хто врятує Чакалку». З цим персонажем, кандидатом педагогічних наук, який полюбився багатьом моїм читачам, тут станеться певна метаморфоза. Яка саме – не скажу, щоб читачі не зраділи передчасно. Але не хвилюйтеся – Стефа й далі буде поруч і все поправить…

…Що ж до першого вашого запитання, себто смакоти, то я колись, у перерві між художніми текстами, напишу книжку, яка зватиметься «З татом на кухні». Бо кулінарія для мене останнім часом і справді перетворилася на один із трьох моїх «ідеальних відпочинків» (інші два – мандри і футбол). Отам я й викладу рецепти всього того, що ми з Лізою і Стефою готували – таке, щоби воно було і прикольне, і поживне, і щоб кожна дитина легко могла його приготувати разом зі своїм татом. Причому як «фундаментальні» рецепти, так і «грашки».

Ось, скажімо, одна з «грашок» – для прикладу:

Купуємо в супермаркеті шматок вареної ковбаси – не «любительської», а «лікарської», без шматочків сала. І просимо продавця, щоб порізав його нам на «машинці» кільцями так, аби довкола неодмінно залишалася «шкурочка». Кільця мають бути великі – з крупного шматка, «клубня».

Відтак на розігріту сковорідку кладемо одне таке кільце (якщо сковорідка дуже велика, то можна й два-три – скільки вміститься; але на стандартну більше одного не вміщається). Підсмажуючись, кільце плавно перетворюється на маленьку «піалку», бо шкурка тримає краї. Коли перетворилося – розбиваємо в ту «піалку» яйце (бажано вибирати невеличке, щоб не перелилося через край). Відтак трішки солимо (не переборщіть, бо в ковбасі вже є дещиця солі), можемо трішки поперчити, зверху кладемо гілочку петрушки чи базиліку (або й нічого не кладемо – кому як смакує), накриваємо кришкою і тримаємо не більше ніж три хвилини на маленькому вогні.

Подаємо в центрі тарілки, а гарнір – найкраще смажену картоплю – розкладаємо довкола.

Не думаю, що смак вас аж так здивує – зате вигляд…

– Останнім  часом Ви, як критик, відкрили для себе якесь цікаве літературне ім’я, чи можливо, окремий твір. Що би порадили почитати – дорослим і дітям?

– Неодмінно перечитую майже все, що виходить із-під пера Василя Герасим’юка, Тараса Прохаська, Маріанни Кіяновської, Петра Мідянки, Анатолія Дністрового, Марії Матіос, Василя Портяка, Степана Процюка, Сергія Пантюка, Олега Солов’я, Оксани Забужко, Лесі Ворониної, Леоніда Кононовича і ще добрих двох десятків непопсових українських авторів. І всім раджу!

Що ж до відкриттів, то останнім часом ними для мене стали три молоді поети – Наталя Пасічник, Юля Нестерова і Василь Карп’юк. Спробуйте запам’ятати ці імена – а раптом з них колись виростуть «люде»…

Запитувала Наталка ЗУБРИЦЬКА