Такі питання з боку зацікавленого читача цілком правомірні. Спробую відповісти на них цією “передмовою”. А поети хай скажуть віршами. А ті, що мають вуха, – почують.

“Нова деґенерація”. Тут вчувається парафраз на тему футуриста Михайля Семенка з його “Новою ґенерацією”. Тут пахне двадцятими. Літературні полеміки, скандали, становлення течій, напрямків, незримий ковпак оґепеу, “ревфутпоеми”, що плавно переростають у доноси. Трохи згодом, у тридцять четвертому, все це ліквідують, спорудивши натомість помпезну піраміду під назвою “Спілка письменників”. Ентузіастичний похід “нових ґенерацій” в загірню комуну майбутнього скінчиться на Соловках.

Поезія. Що вона для них? Гадаю, не більше, ніж добра пляшка міцного напою, що її можна розпити на трьох. Не більше. Але й не менше. Бо це – святе.

Смію припустити, що їм не до вподоби івано-франківське скніння, помножене на духовне позадництво, тарганячі перегони вздовж Радянської вулиці, так схожої на радянську дійсність. Тому вирішили епатувати, себто дрочити. Мається на увазі, всю цю публіку. Скандалу, однак, не вийшло: скандалістів не зауважили. Зате виходить ця книжка.

Що їх іще об’єднує? Мабуть, сарказм: “Ми сякаємось в руку, і це називається правила” (Андрусяк). Мабуть, депресивний синдром: “Тьотя с хреном хотела плевать на поета” (Процюк). Мабуть, колажність, “кліповість”, фраґментарність, подертість бачення: “В місті маньяк. Вчора бачили порядного чоловіка. Мамонти вже давно вимерли. В церкві відправа. М’ясник вчить українську мову”. (Ципердюк).

Чуєте? М’ясник вчить українську мову. М’ясник вчить мову Шевченка. В місті маньяк!

Їх об’єднує (це я жартую) поетичне магометанство. Чутливий читач (читливий чутач) помітить і “абдуллу”, і “медресе” в Андрусяка, засмакує гортанно, немов халву або рахат, “кохану ханум” Процюка, Ципердюк же взагалі розгорне перед його збаранілим зором кошмарно-блюзнірське видовище: “В катедрі мулла правив вечірній намаз”.

Що ж, магометанство, як і поезія, – одна зі світових релігій. На щедрій міжконфесійній ниві українській сьогодні гостро бракує УМЦ – Української Мусульманської Церкви. Можливо, “деґенерати” стануть її засновниками?

Треба прочитати спершу безліч інших книжок, аби порозумітися з цією. Треба, наприклад, знати, що Танатос – це демон смерті в античній міфології, “Тотем і табу” – підставова праця Зиґмунда Фройда, а справжнє прізвище Кнута Гамсуна – Педерсен. Ці тексти нагадують ліси. Вони захаращені знаками, символами, ілюзіями. Крізь них треба продиратися. Це елітарні тексти.

Коли я читав їх у рукописі, то подумав, що треба давати примітки: культурологічні, історичні, історико-культурні, літературознавчі. Потім зрозумів, що примітки лише заплутають. Хай читають ті, які приміток не потребують. Які здатні поцінувати цю добру гру парадоксів. Нас мало, але ми є.

Андрусяк володіє найпрофесійнішим письмом. Це метафізичний смуток, блукання руїнами романтичного світу з блакитносльозою панною, з “наївними химерами поета”, з добрим старим декадансом, – але на зламі нової якості. Кінця світу. Торжества Звіринцю. “У хліві навпроти” відбувається різдво сатани. Зрештою, воно відбувається вже два тисячоліття.

Бачити кінець світу – єдиний порятунок для нас. Коли ми про нього забудемо, він настане.

Процюк володіє хаосом. Хаос володіє Процюком. Вони змагаються на рівних. Це дуже насичені тексти, з присмаком трагічної безвиході, бароково-хворі. Іноді це просто потоки свідомості, над якими вже майже на засвічується сигнальна лампа контролю (“спивай вже швидше козлине гармонійне”). Між постатями Антонича, Калігули, і Достоєвського (нічогенький ряд, правда?) пролягають безодні часу і простору. У Процюкових же поезіях вони сусідствують на відстані одного-двох рядків. Як це назвати? Еклектика? Діалектика? Справа не в тому. У будь-якому разі це гонитва за самим собою.

Ципердюк володіє вибухівкою, котра поки що не спрацювала. Це “поезії в прозі”, які, власне кажучи, не поезія й не проза. За всієї сумнівності форми він, як правило, виходить із неї з честю. Це надто відверті монологи. За ними цілі провалля, над якими страшно. Можливо, це шматки майбутнього роману. Роману з прозою.

І ще – про місто. Загалом наш Станиславів невідомий навіть нам. Це місто майже ніхто не любить: позашлюбне дитя історії. Ципердюк його побачив. І “зеленого сумного Міцкевича”, і ратушу, й катедру, і вокзал. Колись я намагався робити щось подібне, якусь таємну містечкову мітологію. У вакуумі можна принаймні світитися.

Поезія потребує абсолютної сміливості та бездоганної шляхетності. Вона хоче пана, а не хама. Українська поезія тим більше. Здається, “деґенерати” вже мають перше і здобувають друге. Хочу їм побажати тільки свободи.

Напрошується ще один парафраз: нова реґенерація. Реґенерація – це коли в ящірки відростає відрубаний “фіст”. Або крила в покалічених ангелів. І так далі.