СЕМІРКО
МІНІ-РЕЦЕНЗІЙ
Ці тексти
постали першим результатом роботи в новому й несподіваному для мене статусі
члена приймальної комісії НСПУ. Себто, первинно вони були витримані в рамцях
майже призабутого нині жанру внутрішньої рецензії – і тільки. Одначе згодом я
дійшов висновку, що оприлюднювати їх лише у вузькофаховому “комісійному”
середовищі було б неправильно з огляду бодай на те, що більшість видань,
запропонованих мені для розгляду, насправді взагалі не були, як це в нас уже
“традиційно водиться”, відрецензовані в періодиці (щасливим винятком тут є хіба
роман Віктора Коренчука), а отже, залишилися практично невідомими потенційному
читачеві. Та й самі автори, найперше з-поза Києва, які нерідко з чималими труднощами
видавали свої книжки, очевидно, далеко не завжди усвідомлюють, чим саме їхні
творіння причетні або ж непричетні до дискурсу художньої літератури, а відтак
схильні відверто переоцінювати сам факт виходу своєї книжки, якою б
“самопальною” вона не була. У висліді й маємо отаку дивацьку ситуацію, коли
“назв” книжок у нас виходить нібито й багато, і не меншає потік претендентів на
членство у творчих організаціях, попри фактичну відсутність жодних статусних
преференцій, – але на полицях книгарень усе та ж дрібка видавців пропонує все
ту ж дрібку авторів...
Отож,
переконання, що так бути не повинно, що автор принаймні має право дізнатися
суб’єктивну правду не завжди знайомого йому критика про його твориво, а читач
мусить довідуватися наперед, чи варто йому взагалі брати ту чи иншу книжку до
рук, – оце переконання й спонукало мене підготувати ці завваги до друку.
Оскільки ж поважна комісія запропонувала мені оглянути доробок семи авторів – то і я пропоную увазі поважного читача семірко міні-рецензій.
1. ВІКТОР КОРЕНЧУК
Роман «Лицар
тихого полювання» (2006)
За хорошою сучасною українською прозою ми скучили давно і майже безнадійно. Хіба раз чи двічі на рік, а то й іще рідше видавці зважуються потішити вітчизняного читача, попри чергові мильні бульки невдатних бестселерів, чимось життєстравним і життєствердним, що схиляє не лише до перманентного споживання чорних літер із білого паперу, а найперше до розмислу про світ і людину в ньому. Відколи безпросвітна попса подається в нас за “високе мистецтво”, відтоді все рідше можна відчути насолоду від спілкування з новою українською художньою прозою, адекватною як до форми й змісту, так і до часу. Тому кожне нове видання такого штибу вже саме собою сприймається як подія, – і саме так сприймається зараз роман Віктора Коренчука “Лицар тихого полювання”, який побачив світ у серії “Робітня” київського видавництва “Діокор”.
Ця книжка має трохи дивну, але вельми показову історію. Кілька років тому автор подав її рукопис на конкурс “Коронація слова”. Так трапилося, що саме того року мене запросили в журі цього конкурсу, і “Лицар тихого полювання” виявився єдиним текстом, який мене по-справжньому вразив. Тим не менше, сталося з цим рукописом не так, як гадалося, а так, як вигідно. Пропозиції кількох літераторів у журі – від патріарха Юрія Мушкетика до “наймолодшого” автора цих рядків (така суголосність представників полярно різних літературних поколінь уже вельми показова!) – відзначити “Лицаря тихого полювання” першою премією конкурсу розбилися об категоричне його несприйняття видавцями, які так само суголосно заявили про його “некомерційність”. Скандалу, ясна річ, не було – твір усе одно відзначили, хоч і не ґран-прі, проте “комерціоналізовані” видавці, які співпрацюють із “Коронацією слова”, видавати його книжкою, м’яко кажучи, не квапилися. І воно й добре – бо у висліді видав “Лицаря” “Діокор”, який не ганяється за попсятиною, а шукає якости. Для посвяченого читача це дуже чіткий сигнал, посилений ще й тим, що відредаґував книжку авторитетний Олесь Шевченко.
То що ж ми маємо і чого не маємо в цьому “Лицарі”? Не маємо жодного натяку на таку любу тепер позірну “гостросюжетність”, за якою насправді криється лише інтенсивність “пересування” персонажів по “сцені”. Жодної “пістолетщини” і “злегка порнографічности”, без якої легше обійтися, ніж її виправдати. Жодного “патосного занудства”, яке останнім часом стало майже невід’ємною ознакою прози, так би мовити, “інтелектуальної” (хоча насправді такої, де гармонійним інтелектом і не пахне, хіба хаотичною “сумою знань”). Натомість – місцями доволі в’їдливе, місцями “хитро іронічне”, місцями нестерпно “богошукацьке”, але напрочуд живе й доволі-таки соковите письмо, у якому знайшли органічний відгомін, а іноді навіть спробу осмислення насущні кождоденні проблеми “маленького українця” (як полюбляв колись казати наш Президент). Про цього “маленького українця”, про його світосприйняття і “боротьбу за виживання” на належному рівні художньої адекватности сьогодні не пише практично ніхто – а це вже підстава для того, аби сприйняти текст Віктора Коренчука більш ніж серйозно.
Найцікавіші, як на мене, сторінки – ті, де описано “живий організм” базару і “нестерпну легкість” (за Міланом Кундерою) побутобуття сучасного селянина. Найменш цікаві – періодичні екскурси в “політлікнеп” і спроби іронізувати з нюансів сучасної “взаємодії влади і народу”. Але це, звісно, суб’єктивно, – тим паче, що без подібних екскурсів побутобуття в нас, як не крути, насправді й не відбувається, а горезвісні “депутати” давно стали, на жаль, частиною фольклору.
Так чи інакше, як пише автор, “можна клясти в пітьмі, а можна в пітьмі світити свічку”. Він пробує світити, і напрочуд вдало.
2. АРТЕМ ВИШНЕВСЬКИЙ
Збірник п’єс «Клаптикова порода» (2006)
У мене багато дрібних претензій до цієї книжки. Насамперед мовних.
«Справа і зліва… стоять дві ПУСТІ рамки У ЛЮДСЬКИЙ ЗРІСТ. Посеред кону ЗНАХОДИТЬСЯ… стіл».
Та мало того: тут знаходиться навіть КАРМАН, хоча мені чомусь завжди здавалося, що принаймні в Рівному, де мешкає шановний автор, мусили б “чути” аж таке мовне дикунство.
Про звертання, а відповідно і про кличний відмінок автор узагалі нічого й ніколи не чув, а редактор – попри те, що йому навіть подяку висловлено – насправді біля цієї книжки й не ночував!
Але ось яка цікава штука спостерігається: переважна більшість мовних ляпів і граматичних дурниць (за винятком кличного відмінка і низки кострубатостей) стосується не мовлення персонажів, а ремарок-пояснень. Чому? Здається, відповідь тут дуже проста: автор знає, що репліки має вимовляти актор, а отже, він їх і сам пробує на язик, домагаючись максимальної органічности фрази. І таки справді зазвичай цього домагається. Це свідчить про професійний підхід автора до своєї роботи.
Напрочуд показовий і той факт, що за тональністю, за використанням художніх методологій п’єси пана Вишневського напрочуд розмаїті. Перший текст «Різниця» витриманий у рамцях естетики драматургії абсурду. Образом Дальтоніка автор намагається осмислити суспільну проблематику нетерпимости до «інакомислення» – адже в процесі дії з’ясовується, що Зелений і Коричневий, покликані довести Дальтонікові, що Різниця існує, насправді є спеціально найнятими для цього акторами, і тОму, хто їх наймав, – владі? режимові? власникові? – не важливо, що вони при цьому думають насправді. Текст схиляє до серйозних розмислів про природу тоталітарного.
Тим часом «Ляпас на згадку» витриманий у рамцях традиційної психологічної драматургії. Автор напрочуд гостро відчитує проблематику людських взаємин, наголошуючи на соціальному підґрунті конфлікту: ляпас, якого вчитель спересердя відважив геть знахабнілому учневі, зіпсував усе вчителеве життя, оскільки батько цього учня виявився «впливовою істотою».
«Клаптикова порода» у формі нібито фентезійній, зверненій у далеке майбутнє, насправді пропонує нам відчитування екзистенційної проблематики «самости сучасного». Автор дуже цікаво прописує загрозу проґресуючої віртуалізації мислення і загалом психіки сучасної-таки (на алегоричному прикладі «клаптикових чоловічків») людини і таку ж категоричну неможливість цієї віртуалізації доконечно позбутися. Це наразі найцікавіша, як на мене, п’єса пана Вишневського.
«Про потяг, валізи, мотлох та дещо більше» натомість переймається вічною проблемою порозуміння – причому її парадигмою від порозуміння жінки й чоловіка до порозуміння як етичної й філософської категорії.
І, нарешті, «Суд», витриманий у рамцях вельми специфічного жанру «патріотичної постановки для шкільного драмгуртка» (цього жанру, до речі, навіть Франко не цурався, так що не варто надміру іронізувати). Попри неодмінну присутність у тексті барабанної патетики, автор (вірніше, автори, бо текст написаний спільно з Тарасом Обоїстою) навіть тут виявляє неодмінні ознаки професіоналізму, зокрема в естетиці зміщення часових пластів.
Пан Вишневський, безперечно, один із найцікавіших сучасних молодих драматургів. Його професійний підхід, перманентний творчий пошук не можуть не імпонувати. Його тексти пропонують питомо власні, авторські рецепти художнього вирішення як традиційних для вітчизняної драматургії, так і новітніх у нашому соціумі проблем і з’явищ. Нарешті, його тексти схиляють до посутньої розмови про стилі й методи сучасного письма, про філософські концепції. Звичайно, панові Вишневському треба ще багато вчитися, і найперше органічної роботи з мовою, – але ж не забуваймо, що авторові лише 25 років! Упевнений, що в нього є серйозна перспектива.
3. ВАЛЕНТИН БОГАЄВСЬКИЙ
Збірки оповідань для дітей «Така весела
мандрівочка» (1974), «Пісня мирної весни» (1986), повість для дітей «Солов’ї в
калині» (2006)
Пан Богаєвський десь у 60-і роки написав і 1968 року видав повість для дітей «Солов’ї в калині». Я так розумію, що більше нічого, причетного до художньої літератури, пан Богаєвський не написав (чи принаймні його новіші писання окремими виданнями не виходили). Двічі – у 1974-ому і 1986-ому роках – він перевидавав окремі розділи з цієї повісти як збірочки оповідань, а 2006-ого перевидав усю повість.
Як бувають поети одного вірша, так пан Богаєвський – прозаїк однієї повісти. З тією, звичайно, різницею, що поети одного вірша, як правило, списують іще тонни паперу невідь чим віршоподібним, а пан Богаєвський, як можна судити з передмови Валентина Ціпка до його книжки, займався журналістикою, редаґуванням, перекладами. Це принаймні чесно.
Тим часом оця єдина повістина шановного автора залишає по собі напрочуд приємне враження. Найперше чудовою мовою і живим щемом оповіді. Звичайно, немає отієї невідворотної глибини трагізму, що притаманна, наскільки я розумію, трішечки пізнішим за часом створення тютюнниківським шедеврам, – але школа одна і та ж. Потужна школа. У якій стиль відіграє настільки важливу роль, що за читанням тексту якось і непомітно, що сюжети загалом доволі банальні, навіть стереотипні для такого типу письма. Просто саме письмо дуже, як то кажуть, «пережите», органічне, а мова – соковита, справжня, українська. І, звісно, стара добра «веселківська» школа редаґування, до якої, як я зрозумів із тієї ж таки передмови, і сам пан Богаєвський має безпосередній стосунок.
І цей текст, і цей чоловік як мінімум варті поваги. Здається, вони створили одне одного – і свою місію виконали. Нам залишається лише констатувати те, що від нас жодним чином не залежить: пан Богаєвський хоч і одного тексту, а – письменник. І то далеко не найгірший у нашій літературі.
4. ВІРА ОБЕРЕМОК
Збірник казок і оповідань для дітей «Дівчинка і
білочка» (2005), збірник оповідань і етюдів «Дві половинки серця» (2006)
Запропонований до розгляду доробок пані Оберемок викликає як мінімум симпатію. Навіть оті симптоматичні «Дві половинки серця», які, – за винятком, може, кількох текстів, – узагалі поза дискурсом літератури: це такі собі дівочо-жіночі шкіцики «нявчально»-повчального або пейзажно-щоденникового штибу, та ще листи до авторки й різні житейські марґіналії виключно приватного характеру. Але ж навіть і в них чується якийсь такий ніжний щем, якась настільки невимовна доброта й людяність, що не перейнятися симпатією до авторки – такої собі класичної української бабусі – практично неможливо.
Звичайно, це ще не підстава для літературно-критичних висновків. Зате збірка казок і дитячих оповідань «Дівчинка і білочка» – підстава, і то вагома. Ключовий, на моє переконання, принцип, яким мусить керуватися кожен автор, беручись писати для дітей, – не нашкодь! Пані Оберемок навіть у своїх найбанальніших оповідках – на кшталт історії про зайчика, що заснув на водійському сидінні залишеного на годинку посеред лісу авта – не шкодить. Її оповідь – хай вона подекуди й не настільки ефектна, як того хотілося б, – аж струменить добротою, любов’ю до дитини. Це неможливо підробити, це або є, або нема, – і в пані Оберемок воно є в кожнісінькому тексті. Ба більше: шановна авторка умудряється навіть у рамцях такого тривіального сюжету увійти в дискурс і літератури, – адже її зайчик, «глипнувши спросоння косими оченятами і побачивши стількох людей, що обступили його, … одразу не кинувся втікати, а спершу солодко потягнувся. Далі якось по-дитячому, смішно протер лапками заспані оченята. Потому тихенько здивовано писнув і раптом стрибнув, немов його пружиною викинуло з кабіни на землю».
Одначе пані Оберемок не лише ідеально знається на «психології зайчика», але й уміє творити направду філософські тексти. Її казка «Як з’являються казки» органічно напрошується на мітопоетичне відчитування в контексті Антуана де Сент-Екзюпері, Оскара Вайлда і Ґурама Петріашвілі! І нехай навіть воно вийшло в авторки інтуїтивно, неусвідомлено – але ж вона це зробила!
5. МИРОСЛАВ ПОПАДЮК
«Веселий букварик» (2001), пісенник «Понад
Прутом» (2002), збірка віршів для дітей «Промінець» (2005)
«Гаснуть зорі рясно», – цей оксюморон шановного автора бачиться мені апотеозою його творчости. Бо скільки не говорено, що писання для малюків вимагають від письменника особливо загостреного почуття відповідальности, і що менший адресат, то відповідальність мусить бути гострішою, – а все одно дискурс і нині там, де ритмомелодика двох третин текстів у книжці не виходить поза рамці «тра-та-тА-та тра-та-тА, тра-та-тА та-тА та-тА», а без рим на кшталт «річку-нічку», «любов’ю-здоров’я», «невже-уже» чи «співає-грає» чомусь ніяк неможливо обійтися. Як і без сакраментального «ну», яке класики навіть до волів, як відомо, соромилися достосувати – а ми спокійнісінько до дітей достосовуємо, ніби так і треба.
І це при тому, що пан Попадюк – автор зовсім не безталанний. У цьому легко переконатися, прочитавши такі його тексти як «Санчата», «Івася і корівка Лася» (якщо, звичайно, прибрати два останні рядки), «Микола» (якщо його як слід поредаґувати) та низку инших. Але ж бо на сусідніх сторінках читаємо про те, як «у лісочку край села сІм’я зайчика жила», а «матуся У СТРОЮ вже ШИКУЄ всю рідню», де, крім иншого, «строю-рідню» нам пропонують сприймати за риму, – і від цього, як кажуть на рідній Попадюкові Снятинщині, «шляк трафлєє».
Бо ж не можна знущатися з дітей ось такими «шедебрами»:
Наш Богданчик букви знає,
Баранця тих букв навчає.
Діти, на відміну від поважного автора з величезним педагогічним стажем, чудово знають, що бараном у народі називають якраз тих, хто, як на тій же Снятинщині кажуть, «ні бе, ні ме, ні кукуріку».
Узагалі, парочка «автор-художник» у «Веселому букварику» підібралася ще та! Погляньте на сторінку з літерою «З» – і пародія випорскує сама собою:
Зайчик з страху затремтів –
Дуже какать захотів.
Або на сторінку з літерою «С», де зображена… незабутня картина Остапа Бендера «Сєятєль». Текст не відстає: «сІвач поле засіває, пісню весело співає».
І нехай автор спершу вимовить свій рядок «зайчиКЗСТРахузатремтів» – а тоді вже рекомендує свої писання дітям! Зокрема й таке писання:
хрюкАли хижо свині зранку:
– хто пОдав рибу до сніданку?!
Чи панові з величе-е-езним педагогічним стажем треба прочитати лекцію про те, чим ямб відрізняється від хорея і наскільки важливий правильний наголос у дитячому вірші?
Одначе збірник пісень пана Попадюка «переплюнув» усе, що лиш можна було «переплюнути»:
Лиш будьмо мудрі і єдині,
Шануймо волю й світлий час
Велика слава, Україні.
Є Конституція у нас.
(Розділові знаки авторські!)
Подібного набору штампів треба ще днем з вогнем пошукати
Таке враження, що автор просто лінується працювати зі своїми текстами. Якби не лінувався – то й розмова була б инша. А так – нехай вибачає…
6. ТИХОН ЛЕЩУК
Документальна повість з гімназійних часів
«Світло великих надій» (1996), збірник новел, нарисів і оповідань «Перли на
дорозі» (2000), збірник гумористичних оповідань «Festina lente» (2001),
фантастична повість «На краю світу» (2004), поетичний збірник «Весна на
світанку» (2005)
Професор Лещук «бере», як то кажуть, не якістю, а кількістю. Перечитати весь його доробок виявилося ні фізично, ні морально неможливо, тому свої міркування я базуватиму лише на двох книжках – «Festina lente» і «Весна на світанку», які репрезентують відповідно прозову й поетичну складові цього доробку.
Міркування, власне кажучи, печальні.
Разом піднімем прапори свободи,
Вже сонце світить, відійшли негоди.
Де Ти так довго заблукав світами?
Стужила Україна за синами і доньками.
Або здолаєм натиски навали
І піднімемо силу, честь Держави,
Або проспемо (САМЕ ТАК!)
знову ту хвилину.
Історія не пробачить нам таку данину.
Очевидно, що цитований виривок належить до того вкрай поширеного текстового простору, який означується фаховим терміном «графоманія». І цей виривок – не виняток, а правило в книжці, він не найгірший, не найкращий, не найпоказовіший, він – «середньостатистичний». То про що ж узагалі мова?
Із прозою, – чи то б пак, тим, що шановний автор так означує, – ситуація аналогічна. За прозу, сиріч художню оповідь, пан Лещук намагається нам видати неоковирно сформульовані небилиці, де-не-де позбавлені навіть елементарних ознак зв’язного мовлення. Тож про що мова, панове?
Жах! Просто жах – і ні слова більше!
7. ВАЛЕРІЙ ВЕРГУН
Поетичні збірки «Скіфський келих» (2004), «На
лезі світанку» (2004), «У глибині тривог» (2006)
У цього автора абсолютно відсутнє художнє мислення. Навіть на рівні елементарному – п’ятого класу загальноосвітньої школи, де вже вчать розрізняти нескладні тропи. «Густина» зазвичай найчастіше вживаних художніх засобів вражаюча: порівняння зустрічається в середньому одне на 4-5 сторінок тексту; епітет (якщо за нього не мати кожен прикметник) – один на 5-6 сторінок; метафор, може, зо 3-4 на книжку; ба навіть банальних інверсій не набагато більше. Математика, звичайно, поганий порадник там, де мало би йтися про поезію, – але ж цифри, погодьтеся, вражаючі!
Що ж тоді є в книжках Валерія Вергуна? Громадянська
позиція. Дуже правильна, включно патріотична, абсолютно послідовна, якій годі
заперечити. Саме вона і є альфою і омегою авторового мислення – недвозначно й
регулярно проступає навіть у текстах, які зазвичай прийнято називати «любовною
лірикою». Одним словом, як справедливо зазначає… анотація до однієї зі збірок
пана Вергуна, основою його творчости є «відданість Україні та чисте кохання». No comment!
У що ж виливаються в шановного автора ці беззаперечні морально-етичні цінності? Далі мусимо цитувати:
Пом’янемо ж, браття, наших предків
Й покладемо до святих могил
Вічний захват «Із варяг у греки»
Й незборимий дух козацьких гирл.
Ще:
Земля моя Араттська, незрівнянна!
Це все було й до мене, як сльоза
Блакитна дня, котру ось так, багряно,
Несе в собі закохана гроза.
І ще, щоб уже з кожної книжки:
У глибині тривог моєї долі
Набухли громом спалахи троянд…
Власне, відкривши будь-яку книжку навздогад буряків – на першій-ліпшій сторінці – можна цитувати з точнісінько таким же успіхом. І анотаційне «чисте кохання» оспівується з тим же заскорузлим патосом і тими ж збитими, стократно розпереримованими протягом як мінімум двох століть словесами, які давно втратили в подібному контексті свій первісний смисл, перетворившись на звичайнісінькі школярські штампи:
Українонька – від краю і до краю
Золота святого поля пектораль,
Де в долонях голубого небокраю –
Неозорий дивовсесвіту кришталь.
Я, український націоналіст за переконаннями, свідомий того, що шановний автор є, як можна судити з передмов до його книжок та инших оприлюднених матер’ялів, дуже активним діячем українського націоналістичного руху. Я свідомий того, що він – послідовний борець за правду, за Україну, за високі моральні ідеали. Одначе, вислювлюючи у зв’язку з цим шановному Валерієві Вергуну свою глибоку повагу, я все ж мушу на завершення процитувати одне речення з передмови Олексія Дмитренка до Вергунової-таки збірки «На лезі світанку»: «Література – напевне ж – не політика, не барабанний, фанфарний бій і не биття себе в груди, щоб довести, який ти безвимірний патріот, як трепетно любиш рідну землю». Що не кажіть, а тут панові Дмитренку заперечити годі.