Переклад Івана Андрусяка
Петрик П’яточкин –
рудоволосий, кирпатий, окатий, вухатий хлопчисько, вертлявий і непосидючий. Він
ходить у дитячий садочок. Щоправда, спокійно ходити в нього не виходить. Зате
щодуху гасати, повзати й стрибати – це виходить у нього просто неперевершено!
Петрикові
батьки з усіх своїх татових і маминих сил намагаються увігнатися за сином. Бо
як же ще привести його в дитячий садок?
На вулиці вони
ловлять Петрика на самісінькому краєчку величезних калюж, дістають із-під
колючих кущів, знімають із височенних дерев, вихоплюють із-під коліс автівок на
дорозі...
І
коли за Петриком П’яточкиним нарешті зачиняються ворота дитячого садка,
втомлені батьки з полегшенням зітхають: «Ху-у-у! Тепер підемо на роботу,
відпочинемо...»
А діти в дитячому садку завжди чекають Петрика з нетерпінням. Адже
П’яточкин – заводила всіх ігор та витівок і неабиякий вигадник – уміє
розвеселити навіть найсумніших дітей.
Жаль тільки, що Вихователька засмучується: їй з таким пустуном нелегко.
Петрик П’яточкин щойно прийшов – і вже з'їжджає з гірки у відрі для миття
підлоги. Ще мить – і він таранить головою піщаний замок, який збудували малята.
А ще Петрик смикає дівчаток за косички, а Катю, свою подружку, – навіть за дві
коси.
«І
коли це все закінчиться?!» – зітхає Вихователька.
Але
ж день щойно почався! І Петрик П’яточкин усього лише почав пустувати. При цьому
він, як завжди, виспівує на все горло свою улюблену лічилку-кричалку:
Чотири, вісім, п’ять – найкращий в світі я!
Два, три, сім – усі банани з’їм!
Дев’ять, шість, один – я хлопець хоч куди!
Ось нарешті й десять – гратися чудесно!
Настав
час обідати. Вихователька збирає малят: «Діти, станьте парами, я маю вас
полічити! Ми йдемо в їдальню».
Але
її ніхто не чує. Діти гасають як очманілі. Вони граються в доганялки,
стрибають, штовхаються й перевертаються через голову просто на бігу! Ще б пак!
Адже з ними пустотливий і непосидючий Петрик П’яточкин! І, як завжди, лунає його
улюблена лічилка-кричалка:
...Дев’ять, шість, один – я хлопець хоч куди!
Чотири, вісім, п’ять – найкращий в світі я!
Цього дня
П’яточкин розігрався не на жарт, і терпіння Виховательки здулося, як пробитий
надувний м'яч.
–
Ой, Петрику, Петрику, – втомлено сказала вона, – краще б ти жив серед мавп і
слонів в Африці!..
–
Що ж, я не проти! – весело відповів Петрик, щодуху розгойдуючись на гойдалці.
Як завжди, в тиху годину всі
діти в дитячому садку міцно спали. І лише Петрик П’яточкин крутився й,
загорнувшись у ковдру з головою, бурмотав свою улюблену лічилку-не-засиналку:
Два, три, сім – усі банани з’їм!
Чи п’ять, чи
шість – багато! А я не хочу спати!
– Петрику, зараз тиха
година, треба спати тихо, – сказала Вихователька, обережно піднімаючи ковдру.
Але на подушці замість
Петрикової рудої голови виявилися... босі Петрикові п'ятки!
– Не можу тихо, можу тільки
голосно! У мене беж-шон-ня, – почулося з іншого боку ліжка.
Петрик лише вчора почув від
бабусі слово «безсоння» і ще не навчився вимовляти його правильно.
Вихователька
шепнула хлопчикові на вушко:
– Я, Петрику, знаю
стародавні ліки від «бежшоння». Воно дуже прості: треба полічити до десяти.
Лише до десяти, але обов'язково із заплющеними очима!
– Ні-і, не
буду! Це нудно – лічити із заплющеними очима, – не погодився П’яточкин.
– А ти
полічи... слоненят! Якщо ти не можеш спати, полічи-но слоненяток... Такі
прості й веселі ліки, – посміхнулася Вихователька. – Налічиш десять слоненят –
і одразу заснеш!
Що було далі в цьому та ще в кількох оповіданнях про Петрика П’яточкина –
читайте в книжці, яка готується до друку у видавництві «Махаон»