Любов і 17 страждань Петрика
П’яточкина
Переклад Івана Андрусяка
Глава перша. Поети, мухи
й Бо-Бо
Петрик П’яточкин такий як завше – він біжить, летить, стрибає й
перестрибує. Він не встигає. Але сьогодні не в школу, а на екскурсію в зоопарк,
місце зустрічі біля паркану ліворуч від входу.
П’яточкин ще зоддаля побачив своїх однокласників. Вони обліпили червону
куртку вчительки Борислави Бориславівни Борсученко, або ж Бо-Бо, як усі її
називали, – і Петрик одразу зрозумів: спізнився!
Однокласники були поруч – усього лише з десяток кроків від місця зустрічі, кілька
секунд, щоб їх наздогнати. Але ж насправді зовсім не поруч, бо вже на території
зоопарку, з іншого боку чавунної огорожі.
– Якщо вони зараз підуть, я їх загублю – зоопарк великий, – розхвилювався П’яточкин
і глянув на паркан. Перестрибнути? Не вдасться – таку висоту йому не здолати.
Пролізти знизу? Тоді треба копати. Протиснутися між прутами? П’яточкин
спробував, але застряг і ледве висунувся назад. Довелося змиритись із думкою,
що на територію зоопарку можна потрапити лише через головний вхід.
Щоб знайти квиток, який Бо-Бо видала наперед, П’яточкин повитягав
із кишень куртки й штанів усе, що в них віддавна зберігалося, а це не так і мало.
Зужиті носові хустинки. Прокомпостовані проїзні талончики. Використані квитки в
басейн і в кінотеатр. Фантики від давно з'їдених цукерок. Обгортки від давно зжованих
жуйок. Наклейки з давно порожніх коробок з-під пластівців до сніданку. А також –
різнобарвні скріпки, кнопки й дрібні монетки. Весь уміст кишень він виклав
перед сонною контролеркою.
Контролерка терпляче розгребла купу зім'ятих папірців,
знайшла зім'ятий квиток у зоопарк і надірвала його збоку.
– Скільки ж у тебе сміття, синку! – сказала вона. – Викинь,
он урна. – Але П’яточкин акуратно згріб своє дорогоцінне «сміття» і повернув
його назад до кишень.
Петрик наздогнав свій клас, коли Бо-Бо закінчувала
вступне слово перед початком екскурсії. Щось на кшталт:
– ...отож, діти, я привела вас у
зоопарк не випадково. Прийшла весна. І тут, у зоопарку, я хочу показати вам, як
прокидається природа. Дерева, кущі й квіти. Звірі й комахи – ведмедики, мишки й
комашки. Вужі та їжаки. Слони й синиці.
Петрик виразно почув лише останню фразу Бо-Бо:
– Як кажуть поети, весна – час
любові. Вона прокидається в природі, й повітря... – Бо-Бо повела носом. – І
повітря сповнене нею!
Хлопчаки, почувши, що любов «прокидається», стримано
хихикнули, а дівчатка захоплено замуркали.
– Бориславо
Бориславівно, а все ж, як любов прокидається? – набравшись сміливості, запитала
Катруся, злегка почервонівши. Вона опустила очі й одразу побачила П’яточкина, який
грьопнувся їй під ноги – протискаючись ближче до Бо-Бо, він спіткнувся об
камінь.
– Чи ти дурний, П’яточкин?!
– сердито прошипіла Катруся.
– Сама дурепа! – чемно
відповів П’яточкин, підводячись.
Катруся не почула його, вона вже відвернулася – боялася
пропустити щось важливе про любов. Але Бо-Бо не бажала довго затримуватися на
вступі, вона коротко відповіла:
– Прокидається любов у всіх по-різному, – і швидко пішла
по алеї зоопарку. Всі рушили за нею.
Але мимохіть згадана тема, певно, хвилювала не лише
поетів, рослин, звірів, комах і молоду вчительку Бо-Бо. Вона схвилювала й
учнів. Дівчатка голосно защебетали, а хлопчики навпаки – насупили брови й
мовчачи витріщалися в небо.
Петрика П’яточкина тема «любові, що пробуджується в
природі» не цікавила.
– Усе це дурниці! От почуття голоду, я це достеменно знаю
– прокидається. А навесні особливо, тому що я росту. І мені, наприклад,
терміново хочеться з'їсти гот-доґ.
Він непомітно відстав від однокласників, розвернувся й подибав
у кінець алеї. Саме там, у протилежному від екскурсії напрямку, виднівся кіоск
із вивіскою «Гарячий бутерброд». Здавалося, що він поруч, але довелося пройти
через усю алею мимо кліток зі звірами.
Яскраве сонце різало очі. П’янка дрімота піднімалася від
землі й паморочила голову. Було нестерпно спекотно, і П’яточкин зняв курточку,
– Незвична як для перших днів весни спека, це не є добре,
– повідомили вчора по телевізору вчені-синоптики в «Новинах». Вони переймалися
тим, що клімат на Землі стає все тепліший, і через це на Північному полюсі
тануть сніги, а в деяких країнах бувають повені.
П’яточкин уважно вислухав повідомлення засмучених
синоптиків, і зрозумів лише те, що потепління – погано. Його це здивувало – що
ж поганого в гарній погоді?
– Але виявляється, що потепління стається через якийсь
шкідливий газ, що називається Це-Одва, – пояснив П’яточкин ослові в клітці. – Цей
газ виділяють не лише машини та заводи, але й люди! І звірі теж!
Осел здивувався й запитав: «І-а-а?» П’яточкин відповів:
– Так, так! Виділяють Це-Одва, коли видихають і пукають.
Але видихати ж вони мусять, якщо вже вдихнули. І пукати корисно, щоб живіт не
болів.
Осел погодився й випустив із себе ззаду те, що вважав
зайвим. І щоб не болів живіт.
– Я не знаю, як в ослів, але вчені сказали, що в корів
шкідливий газ утворюється в животі при пережовуванні трави, а траву вони мусять
пережовувати, щоб давати молоко.
Після цих слів осел перестав жувати й ображено відійшов углиб
загону. Він же не корова, але її далекий родич, раптом і в нього в животі щось
неприємне утвориться, що спричиниться згодом до повені й сніжних лавин?
П’яточкин пішов далі й побачив коня Пржевальського. Він
сказав коневі:
– Коли потієш, теж виділяєш шкідливий Це-Одва. І що ж
виходить? А те, що коли всі навколо видихають, потіють і псують повітря,
екологічна катастрофа неминуча. – Кінь Пржевальського засмутився, заіржав, не
стримався й підняв хвіст. П’яточкин поквапився відійти.
– Але чому ж ніхто не хоче перестати виділяти шкідливий Це-Одва?
– запитав П’яточкин жирафу, задерши голову. Жирафа перестала жувати листок і
задумалася. Але Петрик відповів за неї:
– Учені-синоптики мають рацію – клімат на Землі
зіпсувався. Зараз весна, а спека, як улітку. Щоправда, через спекотну весну
літо буде холодним, але зима, швидше за все, буде без снігу. – Жирафа
розставила ноги, нахилила шию й слухала з інтересом. Їй було зрозуміло, що юний
представник метеослужби знається на цій темі.
І справді, П’яточкин, добре знав, про що говорив, адже
найдужче в світі він любив грати у футбол.
Як відомо, дворовий футбол залежний від погоди. Щоб не марно
домовлятися із хлопцями, П’яточкин почав страхувати себе «прогнозом погоди на
завтра» по телевізору або радіо. І так вийшло, що з цих передач П’яточкин
довідався набагато більше, ніж припускав, і зробив власні наукові висновки:
«Через те, що в Тихому океані – цунамі, в Англії – ураган, у Мексиканській
затоці – торнадо, в Індії – повінь, в Альпах – сніжні лавини, а в Африці – засуха,
футбольний матч у дворі може не відбутися!»
П’яточкин ішов далі, згадував слова Бо-Бо й хитав
головою.
– «Природа прокидається?» – спересердя запитав він у
павіана в мавпятнику: – А де прокинуться білі ведмеді й пінґвіни, коли розтануть
льоди Антарктиди? Або метелики на острові Тувалу, коли його затопить океан? – Павіан
не знав і задумливо почухав пахви.
– «Любов прокидається?» – далі цитував П’яточкин Бо-Бо. –
А докази цього є? – Павіан витягнув губи трубочкою, але Петрик не дав йому
висловитися:
– Хто її, оту любов, бачив? Ні, поети лише спантеличили
Бо-Бо й усіх інших. – Павіан насупив брови, він розсердився на поетів. Але П’яточкин
пішов далі, й ось уже мордував бегемота, що мирно позіхав у басейні:
– Звідки вона, ця любов, береться? – продовжував він. – Бо-Бо
сказала, що вона проявляється у всіх ПО-РІЗНОМУ?! Але ж не сказала, у
кого ЯК? Довести, що ти закоханий, не-мож-ли-во! А ось те, що сьогодні спека,
довести легко, тому що в мене мізки плавляться. – Бегемот був сам, і не те що
любити – навіть дружити йому в басейні не було з ким. Він фиркнув і пірнув під
воду, лише вуха залишив на поверхні. П’яточкин позаздрив йому – він так хотів
би зараз опинитися на його місці.
Клітки зі звірами закінчилися, кіоск із гарячими
бутербродами був за два кроки.
– Ні, любов – це дурниці, просто – перегрів, – закінчив П’яточкин
свої міркування, простягнув веселій продавщиці гроші й промурмотав сухими
губами:
– Доґ-гот і кепсі-полу.
Освіжившись прохолодним напоєм, П’яточкин пішов назад до
однокласників, на ходу дожовуючи бутерброд. На душі полегшало, і думки потекли
в іншому напрямку:
– Але якщо любов є в повітрі, яким я дихаю, то це
означає... Це означає, що я можу нею надихатися й стати... закоханим?! – П’яточкин
сам здивувався такому висновку й розгубився:
– Але як же я довідаюся, що це саме так?
Біля сосиски закружляла муха. П’яточкин від неї
відмахнувся, але вперта муха підлітала з іншого боку.
– Я точно знаю, коли я закохана, – сказала муха. – Мені в
цей момент хочеться дзижчати й літати кругами.
До бутерброда підлетіла подружка мухи, і П’яточкин про
всяк випадок заштовхав решки бутерброда в рот. Мухи полетіли собі.
– Але я й без любові вмію дзижчати й кружляти! – П’яточкин
помчав далі, перестрибуючи через лави й низькі огорожі, які слід було оминати.
– Ні, все ж я б хотів зрозуміти, що я відчую, коли до
мене прийде любов? – запитав П’яточкин великого сірого птаха. Всупереч бажанню,
тема затягувала.
– Я достеменно знаю, коли приходить любов, – мені
хочеться літати! – відповів птах, закинув голову і плеснув крильми себе з
боків. – І тоді я високо підстрибую. Цим я показую, що моя душа ширяє від
щастя. Насправді літати я не вмію.
Тут невідь звідки зринула подружка птаха, і вони почали
курликати й стрибати разом.
– Подумаєш, я й без любові підстрибую високо! – знизав
плечима П’яточкин.
– Ні, все ж цікаво, що буду робити Я, коли
закохаюся? – запитав П’яточкин у павіана.
– Коли я закоханий, особисто я, то смикаю подружку за
вухо й шукаю в неї бліх, – поважно відповів павіан і, розгойдавшись на ліані,
стрибнув на камінь, де сиділа його подружка.
– Подумаєш, я й без любові можу за вуха смикати! – П’яточкин
відвернувся й побачив своїх однокласників, вони йшли йому назустріч повз вольєр
зі слонами. Бо-Бо йшла позаду, розмахувала руками й, схоже, декламувала вірші.
І раптом П’яточкин побачив Катрусю.
Він уже бачив її сьогодні. І вчора бачив. І позавчора.
Все життя бачив, щодня – у дитячому садочку, в дворі, у класі. Мільйон разів
бачив! Навіть набридло.
Але все ж прийшла весна, а з весною, як сказали поети
разом з Бо-Бо, приходить любов, невидима й незрозуміла. І запраглося П’яточкину
зробити щось таке-е-е, чого він ще ніколи не робив.
П’яточкин розхвилювався, спітнів, почервонів. Надяг на
себе куртку. Застебнув замок. Натягнув каптур. Сунув руки в кишені.
– Може – подзижчати? Чи пробігтися кругами? А чому не зиґзаґом,
наприклад? Чи підстрибнути? Але як високо? Чи – за вухо смикнути? За ліве чи за
праве?
Катруся йшла трохи осторонь від усіх, дивилася в небо, жмурилася
й не підозрювала, які важливі зміни відбулися в однокласникові Петрику П’яточкину
за той час, поки він бігав по гот-доґ.
П’яточкин пильно вивчав Катрусю – ластовиння розсипані на
щоках, як зернятка, рудувате волосся розвівається...
І тут П’яточкин зрозумів, що потрібно робити! Він
розправив плечі, закинув голову й пішов назустріч, набираючи швидкість.
Він підлетів до Катрусі й зробив їй підніжку. Катруся
спіткнулася й пробурчала:
– Чи ти дурний, П’яточкин?!
– Теж мені, розумниця! – чемно заперечив Петрик, не
відриваючи від неї погляду.
Не довго думаючи, він смикнув Катрусю за волосся так, що у
руці в нього залишився бант-шпилька.
– А-а-а! – тоненько закричала Катруся й кинулася навтьоки.
– Бе-е! – передражнив її П’яточкин і рвонув слідом.
Бо-Бо перестала читати вірші й кинулася навздогін.
– П’яточкин, зачекай! Дай Катрусі спокій!
Але П’яточкин нічого не хотів чути, він біг і дзижчав, як
муха, виписуючи на бігу круги. Він курликав і підстрибував, як птах, широко
розставивши руки в сторони. Він наздогнав Катрусю й схопив її за вухо, як
закоханий павіан.
– Не займай Катрусю-ю! – кричала Бо-Бо.
– Весна прийшла! – обернувся до неї П’яточкин. – Ви самі казали!
Природа прокидається! У всіх по-різному. Особисто в мене – ось так!
І П’яточкин знову
смикнув Катрусю за волосся.
– Здається, я закохався! – пошепки чи собі, чи мусі, що
пролетіла мимо, сказав Петрик.
– Вітаю! – І муха на бриючому польоті заглянула йому в
очі.
Екскурсія добігала кінця. Діти на чолі з Бо-Бо невлад ішли
до виходу й дружно лизали морозиво.
За ними плелися Петрик П’яточкин і Катруся. Обоє – в
синцях. Вони трималися за руки й, схилившись одне до одного – голова до голови,
слухали пісню з Катрусиного плеєра з одних навушників...
Вони не помітили два мобільних телефони, спрямовані на
них і перемкнуті на режим фотозйомки.
Навколо пробуджувалася весняна природа. П’янка дрімота
піднімалася від землі. Зеленіло листя, розкривалися квіти. Пищали комашки.
Стрибали птахи. Вичісували одне одного мавпи. Любові ніде не було – лише її
докази.
Повністю
текст читайте у книжці, яка готується до друку у видавництві «Махаон»